Яскравий талант, помножений на добірний гумор та харизму, завжди дорівнює успіху. І хоча він переконує, що в нього немає шанувальниць, я точно знаю кілька десятків панянок, чиї серця йому вдалося підкорити своєю непідробною щирістю й неймовірним вокалом. Про те, чому нізащо не покине свій колектив, яким спокусам ладен віддатися без жалю та чому не любить спорт, в ексклюзивному інтерв’ю для журналу «LIKE» розповідає провідний актор Першого україномовного гумор-шоу «Вар’яти» Володимир ЖОГЛО.
— Володимире, на всю Україну Ви стали широко відомі завдяки «Вар’ятам», тепер Вас знають і люблять. Чи відчули вже всі принади популярності?
— Хотів би уточнити — не настільки широко відомим я став (сміється). А ось це абсолютно правильно — навіть ті люди, які мене знають, знають виключно завдяки «Вар’ятам». Я спостерігаю за собою, дивлюся за хлопцями — не дуже в нас змінилося життя через те, що десь хтось почав впізнавати нас як зірок телевізійного проекту. Ми якими були, такими й залишилися. Єдине місце, де часом це мені допомагає, магазин: якщо мене впізнає якась продавщиця, можуть мені окремо відкрити касу або хтось продасть хліба позачергово… Це дуже приємно.
— А шанувальниці не діймають після концертів, на вулиці, у соцмережах?
— А в мене немає шанувальниць. Це дуже просто: у нас чоловічий колектив, і дівчата ж не сліпі, вони бачать, що всі хлопці однаково талановиті, артистичні, яскраві, харизматичні і, відповідно, їм є, з кого вибирати. І вибір на мене не падає здебільшого через те, що в нас є більш імпозантні і привабливі для жіночого ока мужчини.
— А взагалі чим для Вас є «Вар’яти-шоу»? Не думали змінити команду, шоу — сьогодні ж є великий вибір?
— Так, гумористичних колективів є дуже багато. На телебаченні — маса гумористичних проектів, і це тішить. Єдине, за що я переживаю, аби в погоні за кількістю, не втратити якість. Але тим не менш, є дуже багато талановитої яскравої молоді, що дійсно круто. Шкода лише, що воно все з’являється, але все одно на ринку ми як були єдиним україномовним гумор-шоу, так і залишаємося. Змінити шоу? Навіть така думка не приходила через те, що «вар’ят» — це насамперед стан душі, це така характеристика особи — вар’ят. Знаєте, то ж таке саме, як легейда, як бахур, як батяр… І, відповідно, для мене «Вар’яти» — це спосіб реалізації всіх своїх ідей і світобачення. Ну і як я можу звідси піти? Ніяк. То моя сім’я.
— Власне, через те, що Ваш колектив суто чоловічий, Вам на сцені доволі часто доводиться перевтілюватися в жінок, виходить дуже реалістично — у чому секрет?
— Так от, власне, секрет у тому, що в мене немає шанувальниць (сміється). Бачите, я маю дуже багато часу, аби спостерігати за жінками. Тому всі образи, які я втілюю на сцені, бачу в житті. Чимало з них — із мого близького оточення. До прикладу, у якихось моментах я намагаюся поводитися, як моя мама, особливо коли ми відтворюємо пару, яка в шлюбі понад 30 років. У цьому контексті моя мама дуже яскрава, тому мені хочеться перебрати в неї якісь форми поведінки. Маю дуже багато часу, аби спостерігати. Усе береться з життя: мінімум чогось надуманого, вигаданого, тому що людям просто треба показати життя, яким воно може бути смішним і веселим. Тоді, може, і вони будуть на нього дивитися не з таким розпачем і печаллю.
— Але чи не втомилися від цих образів? Чи комфортно себе почуваєте в них?
— Ви знаєте, жінки дуже вдало вигадали для себе такі штуки, як платтячка, спіднички — це комфортно, це зручно (сміється). Наскільки комфортно в образах жіночих? Для мене це вже нормально, я не бачу в цьому нічого катастрофічного й чогось надзвичайного. Єдине, що я бачу, — потенційно ще є куди рости, тому що поведінка жіноча, жіноче бачення тих чи інших речей катастрофічно відрізняється від чоловічого. І перевтілитися стає все важче і важче, тому що жінки змінюються, потреби жінок змінюються, спостерігати доводиться більше, а часу на це менше, зважаючи на нашу активну гастрольну діяльність. Так що, з перевтіленням в образ жінки для мене проблем якихось немає. Навпаки — є багато позитивних і зручних моментів, хороших і, знову ж таки, для мене це виклик — із кожним разом усе більше вдосконалюватися.
— Ви не боїтеся бути смішним і часто жартуєте над собою…
— Я просто дивлюся в дзеркало. Я реаліст. Чого ж боятися, якщо я бачу, що смішний?
— Це свідчить про відсутність комплексів?
— Ой, та де, ви що! Я страшенно закомплексована людина. У мене взагалі сценічна діяльність розпочалася з того, що я якимось чином хотів подолати ті чи інші дитячо-юнацькі комплекси. Згодом це все переросло в те ремесло, яким я зараз займаюся.
— Нетипова фігура для шоу-бізу — це плюс чи все-таки мінус?
— Це завжди мінус. Плюсом це може бути тільки в гумористичному контексті, тому що з цього можна сміятися. Але для шоу-бізнесу — це завжди мінус: люди звикли бачити на телебаченні красивих людей, ніхто не хоче дивитися на таких, як я. Якщо це, звісно, не якесь фрік-шоу. Знову ж таки, люди хочуть дивитися на щось більш ідеалізоване, ніж те, що вони бачать у житті.
— Ви аж надто критично ставитеся до себе…
— Знову ж таки кажу: я — реаліст. Я читаю те, що пишуть у коментарях. Мені здається, що це абсолютно нормальна позиція людей, які хочуть, щоби я виглядав красивіше. І мені приємно, що за мене переживають. Принаймні в коментарях.
— Знаю, що Ви не прихильник дієт, а якщо говорити навпаки — які у Володимира Жогло є гастрономічні спокуси, його улюблені смаколики?
— Я дуже люблю солодке, дуже. І їм його в надмірній кількості. Причому максимально різне: це може бути й печиво, і торт, і цукерки. Люблю я такі штуки.
— А напої? Є люди, які, наприклад, без кави не можуть жити…
— Я можу жити без кави. Натомість я дуже люблю випити за раз багато чаю. Це, мабуть, у мене ще з дитинства. У мене є така чашка на 900 грам — ось так, за раз її випити, з печеньком.
— Якщо вже говоримо про спокуси, то тут не обійтися без жінок: то якою вона має бути — ідеальна дружина, партнерка?
— Ну насамперед вона має бути. Це вже дуже багато для мене. І це вже дуже багато для неї (сміється). Я просто не маю жодних таких точних характеристик. Чоловік, який точно знає, яка в нього має бути дружина, мабуть, дуже погано знає жінок. Це така дуже індивідуальна штука й дуже специфічна. Немає таких критеріїв, які б чітко описали ідеальну дружину для мене. Найбільш визначальне, напевно, це почуття гумору…
— Тільки хотіла спитати — наскільки важливий гумор у цьому плані?
— Це дуже важливо. По-перше, почуття гумору певним чином визначає інтелектуальний рівень людини, по-друге, це така річ, без якої в сучасному світі, у принципі, не можна жити щасливо. На деякі речі завжди треба дивитися через призму гумору.
— На екрані Ви суцільний позитив і веселун. А що залишається поза кадром, який Ви в житті?
— Ой, у житті я страшна зануда… Та ні, жартую. Не настільки, якби могло бути (сміється). За кадром нічого такого зненацька не втрачається. Я б не сказав, що я в житті дуже сумний та невеселий. Але часом є такий момент, коли хочеться трішки зайнятися саморефлексіями якимись, зануритися, проаналізувати, що зроблено й що має бути зроблено. Якось так. Хочеться трохи мати часу для себе, а не для екрану чи ефіру. І багато людей не розуміють цих прагнень: як то так — там так весело, а тут хочеться чоловікові побути вдома два дні, не виходити з хати. У мене є таке — можу бути в хаті два дні…
— А взагалі, коли є час на відпочинок, як любите його проводити? Якісь хобі, захоплення…
— У мене є величезне грандіозне хобі — я люблю музику. Люблю слухати музику, залюбки ходжу на різні концерти, якщо є можливість. А про відпочинок скажу так: я люблю відпочинок, який несе в собі відпочинок. Не люблю такий, коли треба стрибати зі скелі або лізти на неї, коли треба їхати зі швидкістю 300 км/год або летіти на повітряній кулі, робити сальто на мотоциклі без страхівки… Люблю таке дозвілля, коли людина відпочиває, а не напружується. Мені подобається відпочинок абсолютно спокійний, тягучий, без надмірної активності: якщо пінг-понг чи волейбол, то так, але крос-фіт — ні.
— Я знаю, що Ви взагалі недолюблюєте спорт і спортзал…
— Розумієте, коли тобі постійно кажуть: «Іди в спортзал, іди…», змушують це зробити, це місце стає для тебе якимось дуже неприємним апріорі. Це місце, яке мене відштовхує. Розумію, що це дурість, але така вже в мене натурка, нічого не зробиш. У мене була ситуація, коли мені казали: «Сядь на дієту, сядь». Я сів і їв одні овочі й парову рибу… Ви їли коли-небудь не солену парову рибу? Ой, я так просидів 40 днів і скинув 1 кг. Один!!! І після цього сказав: досить і все. Не треба мені казати, куди йти й що робити.
— Володимире, знаю ще такий цікавий факт, що Ваша мама хотіла, аби Ви стали священиком. Чому?
— Скажу так: це бажання мами абсолютно логічне — вона ревна християнка і співає в церковному хорі. У мене були всі задатки до того: я не ліз за словом до кишені, вмів більш-менш відтворювати якісь музичні мотиви й мав голову на плечах, відповідно — міг би йти до людей із якоюсь думкою. Моя мама сподівалася, що я стану священиком, та я обрав інший шлях.
— А загалом, якби не гумор, чим би хотіли займатися, де б ще могли себе реалізувати?
— Думаю, це була б якась соціальна діяльність у широкому розумінні: чи якась громадська організація, чи центр досліджень, чи якась прес-служба. Я б займався публічною діяльністю соціального спрямування.
— На Ваших плечах вокал «Вар’яти-шоу» — чи не думали про співочу кар’єру?
— Завжди про це думається, але чи воно може бути реалізованим? Раніше я мав на це плани, а зараз це бажання мусить відійти на другий план, бо є першочергова зайнятість. Відверто скажу: час на авторську музичну діяльність знайти складно. Якщо підходити до чогось якісно, треба докласти дуже багато емоцій і багато працювати, а коли ти вже емоційно виснажений, важко перейти від гумору до музики. Принаймні конкретно в моєму випадку. Тому поки музична кар’єра в мене стоїть на паузі.
— Ну й наостанок хотілося б почути 5 маловідомих фактів про Володимира Жогло.
— А в мене й немає нічого такого, я ж виношу все на загал, я людина відкрита. Давайте так: перше — я не їм гарбузову кашу, взагалі гарбуз не їм іще з дитинства. Другий факт — я знаю основи чечітки. Третій — я закінчив музичну школу по класу скрипки. Четвертий — я жодного разу не стрибав на батуті. Й останній — я ніколи в житті не їв лобстера.
— Як і багато хто…
— Так, але ж це маловідомий факт про мене (сміється).
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
