Він із дитинства мріяв про успіх на сцені, щоправда, у геть іншому амплуа. Кілька разів хотів покинути справу всього свого життя, але щоразу знаходив сили йти далі. Соромився заговорити з дівчатами й у своїх 20 навіть не підозрював, що колись стане прикладом справжнього чоловіка для тисяч шанувальниць. Про успіх, правду та секрети щасливого шлюбу говоримо із найвідомішим українським танцівником, хореографом та суддею проєкту «Танці з зірками» Владом ЯМОЮ.
Владе, ми всі знаємо Вас як танцівника й хореографа. А чи уявляли Ви коли-небудь своє життя без танців?
Так, регулярно. І як у далекому дитинстві уявляв себе в різних професіях, так і вже в дорослому віці були думки про зміну діяльності. Коли мені було 4 чи 5 років, мріяв стати водієм хлібної машини (сміється). Це була реальна мрія. Я хотів розвозити вранці гарячий, духмяний хліб і… приносити користь людям. А потім, у шкільному віці, це було, звичайно, правознавство. Хотів бути адвокатом, шукати якісь незвичні ходи, щоби захищати інших. Коли ж уже був зовсім дорослим, найчастіше під час травм, коли не міг танцювати місяцями (а це траплялося кілька разів за життя), були думки податись в іншу професію. Був період, коли, щойно переїхавши до Києва, як танцюрист і викладач я заробляв менше за водія якоїсь «шишки». Суто теоретично я міг би стати на той момент водієм і заробляти більше.
Проте не зрадили танцям…
Слава Богу, вистачило розуму.
Але Ви все ж таки змінили сцену, пішли з паркету за суддівський стіл. Чому?
Це була пропозиція, від якої я не мав права відмовлятися. Ось і все. Це якраз були ті два чи три роки в українському телебаченні, коли кожні кілька місяців з’являлося нове, свіже й дуже рейтингове шоу. Після «Танців з зірками» мені запропонували участь у «Танцюють всі», «Україна має талант». Мабуть, і продюсерам, і глядачам здалося, що в мене це непогано виходить. Так і пішло. За останні 12 років я був суддею чи не на всіх шоу України (сміється).
Якщо вже говоримо про найбільш рейтингові шоу, то «Танці з зірками» й досі на піку популярності. Буде новий сезон?
Так, має бути восени. Зараз іде активна підготовка. Але знаєте, доки не настане та неділя, 21:00, я не сидітиму за столом і не почую зворотній відлік: «5, 4, 3, 2, 1… ми в ефірі», — я в це не повірю… У 2020-му принаймні так… Але думаю, усе буде за планом. Зірок майже всіх затвердили, танцюристів також. І є досить цікаві персонажі.
Наш глядач дуже примхливий, увесь час хоче чогось нового, особливо, коли шоу виходить роками. Чим дивуватимете цього разу?
Не можу розкрити всіх секретів. Звичайно, якщо ми говоримо про «Танці з зірками», то я часто чую, що багато хто вмикає телевізор, аби почути коментарі суддів. Навіть знаю думку кількох людей, які під час танців вимикають звук на телевізорі, а під час коментарів його вимикають, щоби почути саме реакцію журі. Декому це цікавіше, ніж самі танці. Хоча на мою думку, звісно, шоу базується передусім на цікавих зірках і їхніх стосунках одне з одним, з партнерами, зі сценою, з танцем, з глядачем. Тому — нові зірки, нові враження, нові емоції. І в мене на це нові сподівання.
Я завжди думала, що пари виходять у фінал все-таки більше завдяки оцінкам глядачів, а не суддів…
Там система досить непроста. Я намагався декілька разів пояснювати… Є правила, але глядачам зазвичай не цікаво, як саме плюсуються бали від журі і від них… Вони просто вмикають шоу й або погоджуються, або починають робити в інтернеті якусь революцію зі словами, що все це не чесно… Для мене очевидно одне: голосування глядачів усе ж таки більш вагоме, ніж думка суддів. На етапі, коли в проєкті ще багато пар, і є велика різниця між голосуванням глядачів, — оцінки журі, звісно, впливають на результат. Але коли за якусь пару, не зважаючи на її танцювальний рівень, дуже добре голосують люди, ми безсилі. Навіть якщо ця пара для нас явно найслабша, — її шлях у проєкті триватиме.
То чи потрібне журі в такому шоу взагалі?
Без суддів це було б дивно. Попри всю пошану до глядачів, більшість із них на хореографії не розуміється. Мені здається, важливо почути експертну оцінку. Навіть якщо з нею не погоджуєшся. Це нормально, це шоу, але й змагання. Без суддів тут нікуди.
За Вашими плечима вже багато сезонів. Можливо, були якісь курйози, які запам’яталися найбільше?
Курйозів багато, та я згадую насамперед свої (сміється). Коли ми з Наталею (Могилевською — ред.) танцювали славнозвісний номер «Маску», у мене була вставна верхня щелепа — спеціально зроблена капа із величезними зубами, як у Джима Кері у фільмі. Я приміряв цю штуку, і все було добре. А перед виходом на паркет мене намастили зеленою фарбою, на все про все було 11 хвилин разом із нанесенням гриму й переодяганням, умови екстремальні… Й ось я вийшов на початку танцю, широко усміхнувся й у мене верхня губа залізла у верх цієї щелепи. Зважаючи на нервову атмосферу й підвищений емоційний стан, я був в образі, не дуже почувався Владом, більше Маскою, окремі моменти навіть не запам’ятав. Потім на відео це було для мене сюрпризом. Через загальну ейфорію в роті все настільки пересохло, що я не міг опустити губу (сміється). Як усміхнувся на початку — так весь танець і дотанцював. Стан нагадував наркоз.
Та, мабуть, найгучніший випадок на шоу за останній час — Ваш конфлікт із Лесею Нікітюк. Чи вдалося його залагодити?
Не намагався якось штучно його вирішити. Насправді я не жалкую про жодне своє слово. Вважаю, усе було справедливо. Але, здається, вона таки образилася. Мене заспокоїв один випадок. Через кілька тижнів після піку робота нашої сутички ми робили групову постановку й потрапили в одну команду. Мені було цікаво попрацювати із нею поруч, подивитись, як відбувається сам процес. Бо майже все, що вона показувала на паркеті, було досить… безпорадно. Чому так відбувалося, я не знав. Або ж вона недопрацьовує, або її не так навчають, або вона нервує. Я хотів розібратися. І що мені найбільше сподобалося — вона ставилася до процесу абсолютно правильно, адекватно, намагалася зробити все, що від неї залежить. Жодних претензій до неї я не мав. Але конституція її тіла й координація специфічні, не дуже пасують до танців, особливо латиноамериканських. Їй просто фізично реально було складно це робити. Для себе я отримав відповідь. Вона, здається, теж цю образу пережила, хоча на кожному шоу, де ми зустрічались після цього проєкту, — вона щоразу так чи інакше згадувала «Танці з зірками».
Як на мене, зірки взагалі не надто адекватно сприймають критику, особливо гостру. Чи часто виникають такі непорозуміння?
У принципі, найстрашніше відбувається в ефірі. Оскільки моє завдання висловити думку саме онлайн, одразу після танцю. Звісно, коли десь у коридорі зірки запитують мене, що було не так, я підказую їм якісь технічні нюанси, щось зі свого досвіду. Але це за умови, якщо мені ця зірка імпонує і я дійсно хочу їй допомогти. Якщо ж бачу «голки», — кажу, що все класно й так тримати.
Не доводите до «ескалації конфлікту»?
Так. І справа не в примхах. Не у всіх, але в багатьох зірок внутрішнє его трохи гіпертрофоване. Тому так. Вони звикли до оплесків, квітів та грошей за те, що роблять. Критику чують не всі. Не всі мають у своєму оточенні достатньо людей, які кажуть правду. Але всі ми не ідеальні. І я свою роботу роблю не завжди ідеально. Однак намагаюся дослухатися до людей навколо, які можуть вчасно поправити. Якщо таких немає, зірка, як і будь-хто, хто постійно чує компліменти, втрачає зв’язок із реальністю. Тому далі будь-яку найменшу критику не сприймає адекватно.
Відчуваю, що після моїх коментарів деякі зірки все-таки мають якусь невеличку образу. Інколи гортаю інстаграм і бачу, як ці ж зірки десь на якихось публічних заходах обіймаються з Катею Кухар, цьомки-бомки, а зі мною, мабуть, так не зробили б… Напевно, зі сторони моя критика звучить надто серйозно, щоби просто її пропустити.
Владиславе, Вас хвалять не лише як танцівника, а ще й цінують за неабияке почуття гумору. Бачимо Вас у різноманітних розважальних шоу, у «Лізі сміху». Чому змінили суддівство в танцювальному шоу на гумористичне?
Я нічого не змінював. Це знову ж таки була гарна пропозиція. Я дивився цей проєкт взагалі зі шкільних років. Любив КВК і мріяв стати його учасником. Та в ролі такого «артиста» виступив лише одного разу, у 7 класі. Там моя кар’єра почалася й одразу, через хвилин 10, і завершилась. А мрія залишилась. І коли в Україні з’явилася «Ліга сміху», я став абсолютним її фанатом. Дивився всі ефіри перших трьох сезонів, у мене були свої улюбленці серед суддів, команд, окремих артистів. Були ті, за кого дуже вболівав. Тому, коли після третього сезону мені зателефонували й запропонували стати суддею, я, чесно кажучи, був у повному шоці і спочатку не повірив. Здавалося, мене розігрують. Але це була правда. Ось так мрія стала реальністю.
Там, де шалена популярність, завжди є й шалена увага з боку прихильниць. Як до цього ставитесь?
Абсолютно спокійно. Колись я цього навіть прагнув. Тому що загалом був дуже сором’язливим. Таким у чомусь і залишаюсь. Коли мені було років 20–21, я не уявляв, як можна підійти й познайомитися з дівчиною, для мене це було щось неможливе. Знав, що так роблять, але це не про мене. Правда! Тож почав робити це навмисно, ставив собі певні завдання. Наприклад, просто заговорити з дівчиною. Водночас відчував, як всередині вирує вулкан. Зробив це кілька разів і ніби трохи навчився (сміється). Потім, коли тільки-но почалися проєкти, а кров ще була гаряча, звичайно, увага подобалась і я навіть цим користувався якийсь час. Але потім, коли зустрів кохання, повністю заспокоївся.
Легко піддаєтесь жіночим чарам?
Не піддаюся вже багато років. Я завжди непогано керував собою, люблю, коли все під контролем, під моїм контролем. Можу вдавати, ніби на мене подіяв чийсь погляд, усмішка чи підморгування. Підіграти можу, але насправді все контролюю.
То Ви такий кремінь, не романтичний?
Чому ж, я романтичний. Залежить, до якої точки треба дійти. Якщо це на рівні розмов, «хі-хі, ха-ха», — то із задоволенням, можна посміятись.
Ви з Ліліаною, здається, одна із найміцніших пар українського шоубізу. У чому секрет?
Сподіваюсь, що так. Нам пощастило обом. Я завжди кажу, що більше мені, але якщо ми так довго разом, то, мабуть, обом. Кожен із нас знайшов людину, яку хотів знайти. А далі стосунки — це, звісно, робота. Треба вміти поступатися, дивувати одне одного, залишатися цікавими й мати спільні захоплення.
Ви 7 років прожили в цивільному шлюбі…
Це 7 років із моменту нашого знайомства до весілля. Але жити ми не одразу почали разом. Вона не хотіла, відмовляла мені (сміється).
Тримала в напрузі?
Ну так, минуло декілька місяців, ми ніби дорослі люди, мені було 25, не хлопчик. Я вже тоді орендував житло й хотів, щоби ми жили разом. Очевидно, що стосунки були серйозними. А вона відмовила мені двічі. Сказала, що ще не готова. Уже думав, що втретє не буду пропонувати. Хотів іти кудись… але таки запропонував і вона погодилась. І так 7 років минуло (усміхається).
Ви частенько в соцмережах даєте шанувальникам таку добрячу порцію «особистого» — фото, сторіс, поради. Чи не забагато цієї публічності, вона не шкодить?
Чому ж забагато, коли навіть обличчя малюка за 4,5 роки не показали? Мені здається, якраз усього вдосталь.
Насправді не багато зірок взагалі готові ділитися з кимось своїм життям…
Тут усе в порівнянні. Ми ніколи не вираховували, скільки показувати, а скільки ні. Це треба відчувати. Щось відбулося — виставили фотку, поділилися. Не хочеться — спокійно сидимо вдома й зовсім не беремо до рук телефони. Усе має бути природно і від душі.
Ви казали, що не виставляєте фото сина, а в мережі дискусії — на кого ж схожий Леон: на тата чи маму?
На дідуся. Мого батька. Копія просто. Один в один. Навіть друзі, хто бачив Леона, під фото з батьком, яке я виставив, одразу написали: «Це ж копія».
А як взагалі проводите час із сім’єю. Чи вистачає Вам вільного часу?
Звичайно, не вистачає. Я б проводив увесь час із сім’єю. Але треба працювати. І в моєму випадку це дуже часто пов’язано із переїздами. Та могло б бути гірше. Є зірки, які щороку або двічі на рік їздять у тури на місяці… У мене не так. Максимум мого відрядження — це тиждень. Та й то двічі-тричі на рік. Я знаю, що син дуже радіє, коли я повертаюся з якоїсь робочої поїздки. А тепер, коли я звідкись повертаюсь, він почав питати, скільки грошей я заробив. Кілька разів просив показати ці гроші, щоби розуміти, навіщо батько їде. І навіть після двох місяців вдома під час карантину, у нього одного разу був якийсь такий романтичний настрій, мене обійняв і сказав: «Тату, як добре, що ти врешті-решт приїхав». Я відповідаю: «Синку, вибач, але я вже 2 місяці вдома, цілодобово з тобою, нікуди не їздив». Він звик, що я повертаюсь, і треба мене обійняти. Ось так (сміється).
А часто залишаєтесь із сином наодинці?
Зараз так, без проблем. Ми друзі, прекрасно проводимо час. А перші рази, коли йому було 1–2 місяці, це було пекло.
Страшно було?
Дружина хотіла просто вийти з будинку, обійти навколо й повернутися. Він почав кричати в той момент, коли вона зачинила двері за собою, і перестав, коли повернулась. Це було 15 хвилин пекла. Але потім усе поступово налагодилося й зараз нам удвох класно.
У кожної людини в житті є якісь надважливі речі, їх зазвичай кілька. Що це у Вас?
Сім’я, здоров’я, робота і… правда. Мені здається, у наш час її не вистачає. Хтось боїться говорити, хтось не хоче навіть знати. Хтось живе в якихось ілюзіях. Усім було б легше, якби ми були більш чесними одне з одним. Я б хотів знати більше й намагаюся казати те, що думаю насправді.
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
