Енергійна, вибухова, пристрасна, ефектна, щира й мегаталановита. Народжена в рік Дракона й під сузір’ям Лева, вона сміливо доводить: якщо до вродженої харизми та хисту додати наполегливість і бажання, можна гори звернути. Про те, чи легко бути тренером у зірок, як реагує на критику в соцмережах та про італійські пристрасті в родині, читачам журналу розповідає учасниця популярних танцювальних шоу, переможниця «Танцюють всі-2018», педагог-хореограф і улюблена танцівниця мільйонів Ілона ГВОЗДЬОВА.
Ілоно, чи доводилося Вам раніше бувати у Франківську?
Так, у Франківську я вже була. Доволі часто сюди приїжджаю на фестивалі, конкурси. І в принципі, мені дуже імпонує Західна Україна.
Я вперше про Вас почула, коли на екрани вийшов другий сезон «Танцюють всі», але ще більшу популярність Вам принесли все-таки «Танці з зірками». У цьому проєкті Ви брали участь не раз. А в попередньому сезоні навіть здобули перемогу. Чому знову погодилися?
Знаєте, чесно кажучи, часто відповідаю на це питання: «Чому вирішила після перемоги знову піти на проєкт?» Тому що насамперед попередні рази я туди приходила не лише за перемогою, а заради танців. Люблю навчати, це моя робота, це стиль мого життя. Я приходжу туди не лише за кубком. І обставини для мене й моїх пар складаються якнайкраще. З Юрієм Ткачем і Володимиром Остапчуком отримали нагороду від журналу «Viva», а з Ігорем Ласточкіним — кубок. Мені здається, я виконала суперпрограму й наразі цього достатньо.
Чи легко взагалі навчати зірок, не вередують?
Кожна зірка по-своєму зіркова. По-різному буває: у всіх бувають зриви, це важко як морально, так і фізично, так чи інакше є якісь суперечки, конфліктні ситуації. Та загалом ми завжди виходили на паркет і старалися максимально віддаватися глядачеві. Щось виходило краще, щось гірше. Якщо говорити про Володимира Остапчука, то, як на мене, ми запам’яталися продуктивною, веселою парою. Вдячна йому, що всі 13 ефірів ми тішили глядача.
А загалом Ви суворий тренер?
Так, суворий і дуже вимогливий. Та водночас, коли бачу, що в людини немає стимулу, зацікавлення й бажання, то не нав’язуюсь. Адже все має бути в кайф. Тому стараюсь «і кнутом, і пряником».
А з ким із зірок було найцікавіше працювати?
Якщо порівнювати всі мої три сезони, то найбільше я вдячна Ігорю Ласточкіну за його працьовитість, майстерність і, звісно ж, заслужену перемогу. Юрію Ткачу безмежно дякую за його супермегапозитив, за те, що кожний день, кожне тренування він перетворював на незабутнє свято. Загалом пишаюсь усіма своїми партнерами з цього проєкту. Що сказати про Вову Остапчука? На мій погляд, він міг і краще, і більше, міг потрапити до фіналу, але, на жаль, його бажання здобути кубок було набагато сильнішим за бажання танцювати в парі зі мною. Мабуть, йому завадив зірковий статус. Якщо підсумувати, Ігор — залужений переможець, Юра — безкінечно харизматичний веселун і мегасонце мого першого сезону, Остапчук — талановитий ведучий.
Якщо ми говоримо про танцювальні проєкти як шоу, то мені видається, що одного вміння танцювати тут замало. Чим, власне, можна підкупити сьогодні глядача, що є запорукою успіху?
Глядач дуже відчуває щирість. Треба бути справжнім, закохувати його в себе, зацікавити, показати свій розвиток, і не лише фізичний. Цей проєкт не лише про танці, а про людей. Екран, як і люди, не терпить фальші. Тому треба виходити на сцену й танцювати від душі і з душею. Тоді глядач побачить твоє бажання, тебе справжнього й це працюватиме.
Вам на паркеті доводиться часто перевтілюватися, грати різні ролі. Можливо, була якась, яка особливо припала до душі?
Так складаються обставини, що всі три сезони поспіль мені більше вдавалося грати позитивні ролі, ніж серйозні чи романтичні. Напевно, тому, що всі мої партнери коміки або ж пов’язані з комедійним жанром. Звісно, хотілося б грати якісь більш дорослі, глибокі, серйозні ролі, як і будь-якій дівчині. Але жанр комедії насправді найважчий. Не кожному вдається розсмішити людей, залишити позитивні емоції, тому я рада, що маю можливість проявити себе в суперскладному жанрі.
Відобразити драму в танці набагато легше, ніж щось веселе?
Так, драму легше станцювати. Викликати в глядача співпереживання, сльози завжди було легше. Тому дякую всім моїм партнерам та команді проєкту за те, що підтримують передусім і мій творчий розвиток. Я розвиваюсь як педагог, танцівниця, стаю більш універсальною, отримую соціальний статус, а це для мене в будь-якому випадку величезний плюс.
Там, де є успіх, завжди є місце і для критики. Як ставитеся до не надто позитивних коментарів?
Не важливо, як про тебе говорять, якщо говорять — значить, ти цікавий. Звісно, я читаю всі коментарі і, звісно, читати негатив неприємно, адже ми всі живі люди і, як би не було, це зачіпає. Знаєте, людина, яка це пише, вона ж не прожила це, не відчула на собі, вона просто написала і все. Кілька разів я навіть реагувала жорстко на такі речі. З іншого боку, хочу сказати всім своїм ненависникам чи, як зараз кажуть, хейтерам, велике дякую. Адже це лише двигун мого прогресу. Я не намагаюсь нічого нікому довести, просто працюю над собою й ця критика робить мене кращою.
Які нові цілі сьогодні ставите перед собою?
Я б більше хотіла оцінювати танцювальне мистецтво зі сцени, аніж себе як танцівницю. Адже сьогодні з’являються молоді, талановиті, перспективні танцівники і треба давати дорогу їм. Мені приємно, що глядач дуже мене любить і визнає, але все-таки в кожного з нас є свій рубіж із досвідом, ми відкриваємо нові горизонти. Я, звісно, ще не вичерпала себе, але хочеться відкритися в чомусь іншому, чомусь новому. Хочеться, можливо, стати суддею якогось танцювального проєкту або народити другу дитину й більше розкрити себе як маму. У мене є власна танцювальна студія, де я хочу теж проводити більше часу з дітьми. Зірковий статус — це, звичайно, добре, але свою справу я дуже люблю, завжди приємно бачити своїх вихованців на сцені. Це круто.
Танці — це, беззаперечно, велика любов, але у Вашому житті є ще й інші захоплення…
Так. Якщо раптом колись я припиню професійно танцювати, перше, що робитиму, — буду безкінечно створювати затишок у нашому з чоловіком чудовому будинку. Я робитиму ремонти, розроблятиму дизайн інтер’єру і, звісно, готуватиму. Обожнюю це робити. Щоправда, є одна умова — щоб у холодильнику були всі продукти, які мені потрібні для приготування. Бо якщо чогось немає, настрій у мене одразу псується (сміється).
Якщо ми вже зачепили тему сім’ї, то як коханий ставиться до зіркового життя, ще не втомився чекати вдома?
Мій чоловік, м’яко кажучи, не надто розділяє мою любов до цієї професії. Він злегка ревнує й каже, що моя робота забирає все-таки забагато часу. Але тим не менш, уже 10 років він, можливо, не любить мою професію, але поважає її. І поважає мою зацікавленість у ній. Тому намагається з цим миритися. Авжеж, у душі він завжди плекає надію, що ось-ось, це востаннє: останній рік, останній танець, останнє шоу… З усмішкою на обличчі я йому кажу: «Зая, дякую, я тебе люблю».
Ви разом уже 10 років і 5 років у шлюбі. У чому секрет щасливих стосунків?
Мені здається, у нашому випадку — довіра. Повага одне до одного. Я не забороняю своєму чоловікові розвиватися й рости, і він не забороняє цього мені. Так, нам щось може не подобатися, але ми не обмежуємо свободу одне одного, абсолютно чітко оцінюємо ситуацію. І, звісно, у нас є любов. Ми одне одного любимо. І це не банальна романтика, а скоріше італійські пристрасті. Сьогодні ми можемо миритися, завтра — сваритися, післязавтра — розлучатися, а після післязавтра — знову одружуватися. І це круто. У нас немає однакових днів і йому зі мною точно не скучно.
А Ви взагалі романтична натура?
Я насправді люблю романтику в міру. Не люблю, коли мені все приносять на блюдечку. Це якось надто приторно. Хочу, щоби мене й завойовували, і водночас, у силу свого знака зодіаку (Лев — прим. ред.), мені теж хочеться завойовувати. Тому в нас із чоловіком це взаємно — то я його, то він мене (сміється). Мені здається, ми знайшли одне одного.
Коли життя насичене різноманітними подіями, пригодами, шоу, як не втратити до нього смак, як не загубити себе?
О, це дуже правильне питання. Не важливо, як високо ти підійматимешся сходинками — кар’єрними, творчими, особистими — важливо завжди залишатися людиною. Я не знаю, що зі мною трапиться через п’ять, десять років, чи один день, але загалом треба пам’ятати, хто ти, звідки вийшов і ким хочеш бути. І завжди ставитися до людей так, як хочеш, аби вони ставилися до тебе. Це головна запорука успіху. Тоді тобі не загрожує ні зіркова хвороба, ні інші катаклізми.
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
