- Ірмо, дитинство ти провела у Франківську. Зараз часто навідуєшся додому?
- Навідуюся нечасто, але намагаюся два, три рази на рік тут бути. Я навчалася у російськомовній школі №3, бо мама моя з Донецька. Хоча вона латвійка, яка вийшла заміж за галичанина. Удома ми розмовляли українською, але вважали, що двомовність відкриє мені шлях до інституту. Такий собі тодішній розрахунок. Приблизно так, як зараз віддають в англомовні школи з перспективою на майбутнє.
Із однокласниками зустрічаюся рідко. Більше ‒ з однокурсниками Львівської консерваторії, вона мене cформувала як особистість і виліпила з того матеріалу, що був, гарно при цьому оформивши. У Львові мені пощастило з педагогами. Я закінчила студію при театрі Марії Заньковецької, а вищу освіту здобула у Львівській консерваторії.
- Які твої улюблені місця в Івано-Франківську?
Звичайно, вони є. Це ті, де гуляли в старших класах. Із ними повʼязані приємні спогади: сотка, ратуша, все, що в парку, біля озера. Ходила на дискотеки. Тоді це був такий собі екстрім зі всіма наслідками. То був час рекету, вік дурнуватої крові, бульбуляторів. Той час я для себе називаю часом підʼїзної лірики. Але саме такий спосіб життя загартовує.
- Ти колись зізнавалася, що мрієш побудувати будинок у Івано-Франківську. Ще не передумала?
То було колись. А тепер хіба що на старість побудуюся. Тут гарно, все повільно тече так, ніби всі не виспались. Я коли приїжджаю, на третійдень попускаюся до місцевого ритму і релаксую з усіма. Ця франківська темпо-ритморика підкуповує, бо здається,що час іде довше й життя довше. Тут, мабуть, добре доживати на пенсії. От якби були зайві кошти, то побудувала б, але наразі мене може задовільнити й окрема квартира, де б я зупинялася, коли приїду.
- Чому вирішила поїхати в Київ? Що допомогло підкорити столицю?
Мене запросили переїхати до Києва ще на четвертому курсі навчання. Хоча я мріяла залишитися у Львові. Ще в студентські роки виходила на сцену театру Леся Курбаса і Марії Заньковецької. Спочатку в масовках, потім маленькі ролі. І от на фестивалі «Березіль»,що відбувався у Києві, Богдан Козак запросив керівників театрів та «продавав» своїх студентів. Тоді мені надійшла пропозиція від Мойсеєва, який очолював Молодий театр. І я вже закінчувала вузу Львові, точно знаючи, куди піду.
- У твоєму житті присутній фактор везіння?
Фарт в акторській професії, звичайно, існує. Залежить це від багатьох моментів. Чи бачить тебе режисер у тій чи іншій ролі? Ти можеш бути геніальним актором, але чи бачить він у тобі образ, який ти пропонуєш? Чи «лягаєш ти в команду»? Чи не сильніша в тебе енергетика, від якої посиплеться вся команда? Одним словом, ти маєш потрапити в баланс сил, тому чинників тут дуже багато. Ти можеш мати зовнішність, що не відповідає героїні, або в ансамблі пересікатися з акторами такого ж типажу. Ти можеш не пасувати до париз кимось або тягнути на себе забагато уваги. Бувають геніальні проби, а ти пролітаєш. І навпаки: проби спокійні, на які ти не розраховуєш, а тебе беруть. Це я називаю «твоє або не твоє». Це йє фарт. Хоча «твоє» ‒ це також збіг обставин.
- Що довелося принести в жертву на шляху до успіху?
Я не йду на все, я менше «тусуюсь». Можна було б зніматися більше й узагалі не злазити з екранів. Усе-таки момент таємниці має залишатися, бо актори, які розказують про себе все, стають, якто кажуть, «підбитими льотчиками», про яких все ясно і вони нецікаві. Момент дозованого відкриття інформації має бути. Ти сам собі повинен стати адміністратором і приймати рішення, куди заходити і що говорити. Бо глядач хоче залізти у всі твої шухляди. Не залишайте йому такої можливості, тоді ви будете цікаві. Якнайдовше відтягуйте цей момент, давайте йому потрошки, як це роблять у стриптизі – спочатку одну бретельку, потім другу, а потім, може, і ще щось… Бо коли ми все знаємо, навіть навиворіт, то стає нецікаво. У мене є своя диспозиція. Я ще до Майдану і до війни відмовлялася зніматися в пропаганді й відвертих російських замовленнях на історичну тему, тему України. Бо навіть якщо там є українці, то вони подані якимись недолугими, тому цей великий і ласий шмат роботи, який був проведений в Україні російськими медіа, я опустила свідомо. Ви запитаєте:чому? А я відповім: бо особисто для мене гроші пахнуть. Отже, я вважаю, що актор ‒ це не тільки машина для заробляння грошей. Ну, бо ми продаємо свій талант. Талант нам даний Богом – тому ми у відповіді перед тим, хто нам його дав. І якщо ми будемо його розкидати на всі боки (а великі кошти розбещують і деколи спонукають до цього, дають відчуття вседозволеності), то ми, актори, перетворимось на таку собі біблійну ослицю,що везла Ісуса Христа, і люди кидали Йому квіти під ноги, а вона думала, що то їй.
- Ти поєднуєш карʼєру актриси, телеведучоїтасімʼю. Як зробити так, щоб усі були задоволені?
Я не люблю слово «телеведуча». Я не є лицем якогось каналу. Професійні телеведучі самі підшуковують проекти, а я просто запрошена. Я ніколи не шукала телеформат саме під себе –це зовсім інша професія. А моя професія – ігровий жанр. Але коли пропонують, то я ставлюся до цього, як до кастингу на ту чи іншу роль. От у проекті «Мій малюк зможе» я граю таку собі Мері Попінс і Фрекен Бок в «одному флаконі». От у «Народній зірці» було потрібно щось народне, і ми сідали на певний штамп тих зірок і витягували своєю грою персонажів, яких грали.
- Ти ведуча проекту «Мій малюк зможе». Твій син такого ж віку, як і учасники (2-4роки). Особистий досвід мами допомагає в роботі? Чи легко знаходити спільну мову з дітьми у проекті?
І мамин досвід допомагає, і досвід няні у дитячому садочку. Колись давно-давно після школи я не поступила і пішла працювати нянею в садочок. Уже там я відчула любов дітей до мене. У проекті «Малюк» я дітей уперше бачу за 15 хв до ефіру, а треба знайти спільну мову, треба, щоб вони пішли на контакт зі мною і зі студією. Часу на адаптацію немає взагалі, а має виглядати так, ніби я вчора була в них у гостях і пила з батьками по сто грам. Тут включається акторська професія і ти зчитуєш партнера як людину. Тут їй незручно, а це вона не хоче. Відчувши, що десь зачепився, починаєш «копати». Психолог – він витягує інформацію, а я ніби граю у пінг-понг: дала-взяла, дала- взяла. Усе-таки, мабуть, це мій проект. У мене й раніше були вдалі проби, але це були штампи. Десь із цікавості, а десь, звичайно,спрацьовував фінансовий чинник. А тут щось гекнуло всередині і я зрозуміла: моє.
- Які курйози на зйомках запамʼяталися?
Так званих «геків-курйозів» є багато. Взагалі небезпечно з дітьми йти до такої пані, як я, бо я можу випитати все. І діти розповідають багато таємниць, часто щось приховане і навіть неприємне кажуть, але я це не виношу з секретної кімнати в студію. Я знаю, хто скільки заробляє, хто з ким сварився, хто від кого і де щось ховає.
- Як любиш відпочивати? Чи ведеш здоровий спосіб життя?
Колись відпочинок був активніший, ніж зараз,хоча гірські лижі йдосі люблю. Я люблю плавати, люблю ковзани, які завжди лежать у багажнику мого автомобіля. Це також активний відпочинок і спорт. Цей рік взагалі був складний для відпочинку в зв’язку з подіямидовкола нас. Маю в собі мужність зізнатися, що цього року дозволила собі лиш економ-відпочинок,бо багато грошей дала на армію. Одним словом, ми мали таке собі лайт-літо. Їхали на море, але не туди і не так, як звиклося. Ще дуже люблю свою дачу.
- А вмієш справлятися з сапою і граблями?
Ні! Ні! Ні! Може, колись полюблю, але поки що мене до цього не тягне. На дачімені подобається ходити лісом, плавати в озері,бо у нас там є озеро. О!!! Ще люблю велосипед і гірські лижі. Наступного року, думаю, викрою для себе тиждень часу й поїду в гори на лижі. Ау перерві між лісом і велосипедом я люблю валятися на дивані й дивитися телевізор. Я, як і кожна творча особистість, впадаю в крайнощі – від рослини до активного відпочинку.
- Ти, будучи в мене на олімпійському ефірі, показала прекрасну фізичну форму: шпагати, стрибки і ще багато чого. Ця фактурна форма ‒ це результат дієти?
Я – гумова жінка і ніяких дієт не дотримуюсь. Просто після пʼятої вечора «зашиваю рот» і все. Гумова жінка тому, що мені якось так Бозя дає: коли треба –можу швидко скинути і швидко набрати до 5 кілограм. Тому мене може ковбаситив формах і об’ємі, і я цим не переймаюся.
- Чи є якийсь мистецький обʼєднуючий чинник у нашій державі?
Це, безумовно, «Океан Ельзи». Він зробив для України те, що зробив колись для Союзу Гагарін, що зробили колись для Британії «Бітлз». Там, окрім музики і слів, є неймовірна енергія. Відчувається, скільки кращої музики світу формувало Вакарчука як особистість. Він створив щось нове на базі всіх тих найкращих світових шкіл. Його діапазон і тембральність не можна сплутати ні з ким.
- Що ти ніколи не сприйматимеш і з чим ніколи не погодишся?
Це чванство і войовниче невігластво, коли свідомо не хочуть вивчати другу, дзеркальну частину свого опонента. У нашій ситуації – це мову. Коли живуть в Україні десятки років і свідомо не хочуть вчити українську. Коли мені кажуть, що не хочуть чути аргументи, не хочуть вивчати документи, архіви, користуючись міфами і штампами, це мене бісить, і саме це є основною причиною сьогоднішнього непорозуміння з нашими сусідами.
- Твоє бачення ситуації в Україні?
Сьогодні вектори національної свідомості змістилися із Заходу на Південний Схід. Я була на Дніпропетровщині і бачу, що вона зараз конкурує в патріотизмі зі Львовом. Може, не так багато там української мови, але усвідомлення того, що вони українці – неймовірне. Головне, що є стержень. Мова відновиться через дітей та онуків, а зараз я як українець іду на війну й вмираю за Україну. І так вважають в переважній більшості росіяни, які вибрали для себе Україну і народжені там. Мене це дуже тішить. Наші вороги помиляються, думаючи, що більшість хоче назад у Союз. За 23 роки виросло нове покоління і «поїзд-2» назад не поїде. У ворогів лиш один вибір – нас усіх винищити, бо такого етногеноциду ми просто не допустимо. Я співчуваю всім, хто зараз знаходиться на Сході: і військовим, і мирним мешканцям. Це неймовірний героїзм, виходити там на мітинги, під біти, щось робити, допомагати, вивозити біженців… Там бути патріотом важче. Для мене вони зараз саме такі патріоти,якими були у 50-ті західні українці..
- Ми донедавна з друзями жартували такими римованими рядками: «Я русский бы выучил только за то, что надо допрашивать пленных». Ми не сподівалися,що це колись буде актуальною правдою. Тобі знайома ситуація, коли рядки віршів зачіпають за живе в часі цих подій?
Мені було надзвичайно приємно чути на мітингу в Маріуполі, коли вчителька російської мови, говорячи про сьогодення і розчарування дійсністю, цитувала уривок вірша Лєрмонтова: «Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ…»
- Ірмо, кожналюдина має заповітну мрію. Яка твоя?
Зараз це, безумовно, мир!!! Хочеться кричати їм: залиште нас у спокої!!! І хочеться, щоби в нас були не політики, а ті, хто будуть думати про майбутні покоління.
