«ГОЛОС СЦЕНИ СВОБОДИ», він двічі вів країну на боротьбу за гідність, покинувши заради цього театральні підмостки. А по завершенню останньої революції навіть став урядовцем, якого обрав народ. Співрозмовник журналу «Like» ‒ Євген Нищук, талановитий актор, заслужений артист України, «голос двох Майданів» та «прикарпатський» Міністр культури.
‒ Євгене, Ви народилися в Франківську. Як потрапили до столиці?
‒ Так, справді, я народився в Івано-Франківську, ходив тут до школи та після її закінчення відразу вступив, як і мріяв десь із 7-го класу, до Театрального університету імені Івана Карпенко-Карого. Дякую долі, що так сталося. Я мав дуже хорошу вчительку, яка випустила не одного чудового актора ‒ це професор Валентина Іванівна Зимня. Насправді, зараз я усвідомлюю, як багато цей фах дав мені не лише для творчої, а й громадської та державно-політичної діяльності.
‒ Чи часто навідуєтесь на малу батьківщину? Можливо, тут є якійсь улюблені місця?
‒ Намагаюсь якщо не щомісяця, то бодай раз на два місяці бувати у Франківську чи на Прикарпатті. Тут моя родина, мій брат, мати, друзі. Звичайно, через напружений графік роботи ці поїздки тривають лише 1-2 дні, але вони дають мені надзвичайно великий заряд позитивної енергії. Адже тут я спілкуюся з рідними людьми, буваю в улюблених місцях… Насправді, виокремити щось не просто, ці місця ‒ практично всюди. Тут я зростав, бігав малим. На кожному кроці багато спогадів, ностальгія…
‒ У вересні в Коломиї Ви презентували моновиставу «Момент кохання». Чи не було спокуси зіграти щось на сцені франківського театру?
‒ Знаєте, тоді я мав підвищене хвилювання, бо грав у рідних місцях, на виставу приїхало багато родичів та знайомих із дитинства. Була справді велика тепла зустріч ‒ і творча, і приватна. Щодо франківського театру, я був тут наприкінці грудня минулого року, коли відзначали його 75-літній ювілей. Тоді просто на сцені я зізнався, що це місце для мене дуже символічне. Пригадую, як мене, ще хлопчика, вперше батько привів на виставу. Дійство заворожило і подарувало мрію стати артистом. Очевидно, ми думаємо над творчою співпрацею. До прикладу, маємо проект про Олексу Довбуша, де я грав головну роль. Свого часу його показали лише двічі ‒ в Яремчі. Зараз ми обдумуємо можливість перенести його на сцену франківського театру. Можливо, це буде інший проект, ми вже спілкувалися з деякими колегами, столичними акторами, які є вихідцями з Франківська ‒ Ірмою Вітовською, Наталею Попович, Юрком Горбуновим, Сергієм Романюком ‒ щодо театрального проекту. Ми могли б приїхати і зіграти цю виставу. Це був би подарунок франківським глядачам, а також вираз шани сцені, з якої все розпочалося. До речі, була ще думка назвати одну зі шкіл міста, де вчився Віталій Лінецький (чудовий актор, якого вже з нами немає), його іменем. Цього прекрасного актора знали та любили і в Україні, і за її межами, тож ми маємо зберегти пам’ять про нього.
‒ Вас передусім знають як «голос Майдану», навіть більше – двох Майданів. Що спонукало вийти туди: поклик серця чи це була своєрідна данина українцям?
‒ Справді, так сталося, що на мою долю випало два Майдани. Один без другого був не можливим, але обидва однаково надихали. Чому я був там? Напевно, це можна назвати долею. Надзвичайно важливо щиро говорити з людьми. Втім, звичайно, є велика відповідальність, бо тобі довіряють, це стає своєрідною місією. Коли країну «трясе», людина незалежно від професії та віку має бути там, де вона найбільше потрібна.
‒ Але ж 9 років (від першого Майдану) участі в мітингах Ви не брали. Чому? І що спонукало знову все ж таки вийти на революційну сцену?
‒ Як я й казав, має бути стовідсоткова природність подій, їх нештучність. Я мав відчути і серцем, і тим градусом, який є в суспільстві, що саме цього ми всі зараз потребуємо, що це не є якоюсь політичною історією й розігруванням якихось карт. Тож, коли я все це відчув, поринув у революційний вир.
‒ Ця революція, на відміну від першої, була радикальнішою. Чи не боялися за своє життя, коли підтримували дух майданівців?
‒ Через кілька років після Майдану-2004 у мене запитували, чи буде другий Майдан. І ще тоді я був у цьому переконаний, бо в повітрі вже відчувалося певне незадоволення. Пригадую, як казав, що той, наступний Майдан, вочевидь, буде не таким співочим і не таким мирним, що навіть може пролитися кров. Так воно і відбулося, на превеликий жаль. І тут питання не в радикалізмі, а в рішучості, бажанні суспільства щось змінити. Нестерпним було зволікання цих змін, це зумовило великий прояв героїзму наших побратимів, людей, які вийшли на Майдани. Ці переважно зовсім молоді люди втратили ген страху, вони самовіддано пішли на захист України, без остраху кинулися в саме пекло ‒ під кулі снайперів ‒ і своїми рішучими діями фактично вигнали з країни владу, яка дозволила собі в такий ганебний спосіб принижувати гідність людини. У таких обставинах про страх не йдеться.
‒ Майдан змінив не лише людей, але й владу, зокрема урядовців. Чи Ви відразу погодилися на міністерське крісло?
‒ Безумовно, для мене міністерське крісло стало повною несподіванкою. Перебуваючи в горнилі Революції гідності, точно не мав подібних думок. Втім, одного дня мені сказали: «Якщо міг брати відповідальність на Майдані, бери відповідальність і за культурну сферу, тим більше, вона є для тебе близькою!» Ця фраза примусила набратися сміливості і піти на такий відповідальний крок, а надто зараз, коли Україна переживає надзвичайно складні часи. Те, що відбувається у культурному та інформаційному полі України, як і ситуація на Сході та Півдні, ‒ це також фронт. Фронт проти всього антиукраїнського, проти несмаку, проти підміни цінностей та симулякрів.
‒ Як збиралися змінювати культурний фронт? І чи реально його реформувати нині?
‒ Те реформування, яке ми почали, стосується системного підходу до культури: напрацювання стратегії, розширення контактів, налагодження співпраці з партнерами в Європі та світі. Ми прагнули змінити саму структуру Міністерства культури та підхід до роботи його працівників, активно розпочали процес входження у європейські культурні програми, працювали над впровадженням законодавчих змін. Будь-які реформи реальні, якщо прагнути їх втілити. Щоправда, ми маємо усвідомлювати, що на це необхідний час та послідовні дії.
‒ Свого часу Інтернет ряснів дискусіями довкола того, що Ви ‒ єдиний урядовець без автівки. Можете це якось прокоментувати?
‒ Справді, на одному з перших засідань уряду ми говорили про необхідність економії коштів, і звучала думка, що, можливо, урядовцям необхідно буде пересуватися власними машинами. Насправді, під час правління попередньої влади автопарки були скрізь, та все зайве виставили на аукціони. Сам Мінкульт машин не має, для роботи їх орендують у підвідомчих підприємств – театрів, заповідників. Власної ж машини в мене як не було, так і немає, водити я також не вмію. Тож я дійсно підняв руку і про це сказав.
‒ Чим займаєтесь сьогодні, вже не на посаді міністра? Громадську діяльність не покинули?
‒ Окрім творчої роботи, яку я не припиняв і продовжуватиму далі, я відчув, що просто зануритися у мистецькі проекти мені вже не вдасться. Відчув, що є велика кількість людей, які потребують, щоб я продовжував роботу в культурній політиці, продовжував впливати на зміни в суспільстві й культурній сфері. Я дуже вдячний цим людям за довіру. Наразі я працюю у громадському секторі, а як буде далі та в якій формі – побачимо. Також я продовжую активну роботу із втілення стратегії, розробку якої ми з численними фахівцями та представниками громадськості розпочали ще у Мінкульті, а також ідей і концепцій захисту культурного простору. Культуру я не покинув і не покину: такий уже маю характер.
‒ Читала про ідею проекту «Митці на лінії вогню». Що воно таке?
‒ Справді, свого часу виникла ідея, щоб і в прифронтових містах, де відбуваються бойові дії, і в тих, які звільнені від терористів, практично першочергово ставала нога митців ‒ письменників, акторів театру та кіно, співаків. Бо вони є своєрідними психологами, вони лікують душі у цей складний час. Зараз як ніколи потрібен контакт митців з місцевим населенням. Саме зараз ми маємо наповнити людей тими правдивими щирими емоціями, які надихають, відводять страх та депресію, дарують надію і налаштовують на мирне творення.
‒ Сьогодні найболючіша тема для українців – це східний фронт та АТО. Чи підтримуєте Ви якимось чином бійців?
‒ Звісно, ініціативи, спрямовані на Схід, які ми починали, коли я був міністром, варто продовжувати далі! Це була комплексна програма «Взаєморозуміння», яка підтримувала проекти, подані зі Сходу та Півдня країни, а також «Сила Духу», «Народна філармонія», «Підтримай своїх», «Святий Миколай – воїнам АТО», «Митці на лінії вогню». Це ті програми, які однозначно зараз вкрай необхідні. І навіть уже не на посаді міністра я думаю про те, яким чином (співпрацюючи з фондами чи в інший спосіб) підтримувати їх. Зараз ми єдині у своєму бажанні допомогти Україні, надати сил нашим військовим і під мирним небом продовжити мирне творення нашої Батьківщини!
Розмовляла Наталія Лозовик
