Тендітні, волелюбні і безмежно закохані в своїх двоколісних друзів. Вони ладні на рівні з чоловіками долати сотні кілометрів, щоб відчути шалений драйв та надзвичайну енергетику доріг. Якщо раніше мелодійне ревіння мотору приваблювало здебільшого суворих дужих хлопців, то нині залізних коней усе охочіше приборкують представниці прекрасної статі.
Знайомтесь – Катерина Міщенко. Ця тендітна панянка не просто мотоциклістка, а й перша дівчина, котрій вдалося завоювати своє місце у чоловічій компанії спільноти «Дикі байкери». Та мало хто знає, що спільна історія бунтівної леді й мотоциклів розпочалася не вчора і не торік, а дуже давно. Уперше «залізного коня» вона «осідлала» маленькою дівчинкою. У трирічному віці батько частенько сідав із Катею на мотоцикл, де вона від душі накручувала ручку газу. Зізнається: ті мурашки по шкірі, перші у житті, пам’ятає понині.
«Так-от, мурашки по шкірі є досі. Були вони і того першого дня, коли я сіла на власний мотоцикл і відчула дивну легкість і свободу. Жодного хвилювання чи страху – тільки ці неймовірні емоції. Першим мотоциклом був маленький чоппер «Honda Rebel», який служив мені рік і дав у житті більше емоцій, ніж попередні роки без мото. Модель просто розкриває стан душі: rebel ‒ то Бунтівник».
Байк допомагає розрядити, заспокоїти та вивітрити з голови все погане й важке, – запевняє Катя. – За кермом навіть життєві негаразди сприймаються геть по-іншому. Декілька годин самотньої поїздки ‒ і дівчина наче оживає після довгого сну, зі свіжою головою та добрим настроєм.
Вітер в обличчя ‒ це, звісно, добре, але про манікюр та підбори мотоледі теж не забувають. І навіть на «залізних конях» залишаються передовсім жінками.
«Зберігати жіночність на мотоциклі загалом, не тільки в манікюрі та зачісці – це мистецтво, яке не кожній мотоледі дане. Я не можу стверджувати, що більшість так робить, бо ми, мотоциклістки, як і всі жінки, – різні. Тут усе залежить від того, як ти ставишся до себе і чи зможеш поєднати всю цю брутальність мотожиття з типовим жіночим. Зі мною завжди весь набір косметики та засобів для догляду, аксесуари для волосся. Єдине, що не потрібне, – дзеркало, щоб милуватися собою, бо в мене, ‒ жартує, – аж два на мотоциклі».
Ремонтувати власноруч свого «коня» Катерина не боїться. Хоч ця справа і потребує сильних рук, але зазвичай жінка доглядає байк сама. Мовляв, тут як із чоловіками: потрібно знати, з чим маєш справу. Не лякають білявку й неодмінні супутники будь-якого водія мотоцикла – синці та гулі від падінь. Каже, бувало і не раз: чи традиційні помилки новачка, чи вина неуважного водія… Та ніколи прикрий випадок не змусив полишити улюблену справу. Бо це не просто хобі – це життя!
Цю тезу затямили не лише рідні дівчини, але й друзі, котрі підтримують тендітну мотоциклістку у всьому. Та є й такі, хто замість розуміння дорікає популярним серед далеких від мотоспільноти людей словом – «донор». Інша справа ‒ байкери. Для них мотоледі – гордість. Бо дівчина як пілот завжди викликала захоплення та повагу.
«Для мене честь та гордість бути в клубі, де одні чоловіки. Можливо, це звучить трішки егоїстично. Проте я стежила за клубом кілька років, навіть тоді, коли власного мотоцикла ще не мала. Виконала все за клубним статутом, показала себе з кращої сторони і впевнена, що саме тому змогла стати представницею клубу. Бути частинкою чогось ‒ для мене справжнє задоволення, тому спільнота «диких» ‒ то моя мотородина, яка завжди поруч».
Як і незмінний пасажир ‒ медведик. Цей талісман чи не єдиний супутник, якому вдалося примоститися на задньому сидінні мотоцикла Катерини. Така собі деталь, що залишилася з дитинства: із цим плюшевим ласуном меду дівчина спала ще маленькою і вирішила, що він завжди і всюди буде з нею. Тим паче, що дивний товариш тішить не лише панянку, а й оточуючих, особливо дітей.
Та кому що, а їй лиш би дорога. Бо дівчина певна: це і є життя, де відбувається чимало пригод, народжуються нові емоції та світ відкривається із геть іншої сторони. Саме мандрівки – закордон, у зливу і під пекельним сонцем, складні маршрути та довгі поїздки автострадами – загартували білявку. Таке, розповідає, під силу не кожній панянці, адже весь час відчуваєш велику відповідальність за себе, а разом із тим і впевненість, що завжди досягнеш своєї цілі за будь-яких обставин.
«Найважчий маршрут був не дуже довгий у кілометрах, зате справді пекельний у дорозі. Уперше в житті я бачила таку зливу, але, не зважаючи ні на що, продовжувала їхати. Сама. І розуміла, що мотоцикл не ідеально захищений, та й не новий, і якщо зупинитися, то можна його вже не завести. Вантажівки навпроти під час руху пропливали ніби кораблі у великій кількості води і просто накривали хвилями – мене маленьку на мотоциклі у зливу було важко побачити. Носило по мокрій дорозі в різні сторони, було холодно і закінчувався бензин. Тому під час їзди потрібно було зберігати спокій, ясну голову й їхати максимально економно. Завдяки цьому мені вдалося на останньому, може, літрі доїхати до заправки, випити кави, просушити відкриті деталі «залізного коня» і зробити висновок: що б не сталося, як би не було важко, але здаватися не варто. А любов до мотоцикла ця поїздка лише зміцнила».
Двома словами всі цікаві маршрути не описати. Тож Катя має гадку створити власний блог у Інтернеті, де описуватиме кожну поїздку та й життєвий шлях загалом. А ще нині максимально зосередила всі зусилля, щоб невдовзі в її гаражі з’явився омріяний великий туристичний мотоцикл, а ще краще ‒ не один, і не тільки туристичний. Має відчайдушна білявка і мотомрію – знайти собі справдешнього принца та мандрувати з ним світом. А от на запитання, чи наразі вона «на коні», Катерина відповідає з посмішкою і непохитною впевненістю: «Я завжди на коні!»
Наталія Лозовик
