Цю вельми неординарну та наповнену барвами домівку від усього світу відділяє не традиційна фіранка чи тюль, а яскрава ширма. І лише тут за лічені хвилини на стіні, підлозі чи білосніжних дверях у будь-який момент може з’явитися дитячий шедевр. Та перше, на що звертаєш увагу, коли заходиш в помешкання сімейства Бурчаків, ‒ диво-люстра, велетенська вітражна композиція, створена руками ґазди.
Як практично й усе в арт-хатинці цієї родини. Так уже сталося, що вся сім’я (татко-дизайнер Станіслав, мама-помічниця Вікторія та двійко майбутніх митців – Олекса і Ярко) живе не так у помешканні, як у майстерні. Мовляв, діяльність така, що зупинити процес практично неможливо: або ти твориш, або витворюєш. Це правило найкраще засвоїли малі бешкетники і прикрасили своїми творчими починаннями двері: на пам’ять мамі й татові тут залишили свої перші тексти та малюнки. Тож дерев’яні полотна, що закривають вхід до спальні, довелося лишити.
Розповідає Станіслав Бурчак: «Хата особисто для мене дуже зручна. Не знаю, як мучиться дружина, але у будь-якому випадку це прекрасний полігон. Чому дітям тут дозволено малювати?
Бо дещо з того, що вони створили, я збираюся залишити в інтер’єрі. Решту можна прибрати, окрім певних фрагментів. Ці фрески відображають усе: від моменту, коли вони стали на ноги, і в міру зростання. Вони підіймаються догори – змінюється техніка. Якщо не давати дітям працювати у своїй хаті, то вони не отримають цієї можливості більше ніде. Ну от що таке біла фарба? Узяв та й замалював… Усе ж можна зафарбувати. Але… ну от чому там біля вимикача стоять хрестики? Це зрозуміло лиш якомусь малому. Я навіть не знаю, хто з них це точно зробив».
Поряд із ще не зовсім впевненими малюнками дітей ‒ білосніжні стіни оселі, оздоблені хіба що картинами. Жодних шпалер чи якогось іншого декору ‒ це питання для батька принципове. Каже: навіть своїм замовникам радить використовувати стіну радше як штатив для мистецтва. Одні картини гордо висять на показ, інші ховаються на підлозі за дошками, а біля вікна справжня гордість родини – робота великого майстра Варені, яку знайшли на смітнику в Гуті, помили, відчистили та, як і більшість цінних речей, принесли до хати. На полицях стелажів, до прикладу, поміж численними книгами, фарбами та іншими дрібницями замешкали старовинні речі: глеки, пляшки та самовари. Колись їх було штук із 25. Та поступово більшість роздарувалося друзям або ж погубилося під час численних переїздів із майстерень. А поруч, на стільці, ще один скарб – із колекції давнього гуцульського вбрання.
«Через якихось 10 років можливостей колекціонувати ці речі вже не буде. А в мене до того певний потяг. Усе це якесь рідне. Тому й відчуття окремих матеріалів є: як воно відбувалося у наших пращурів і як би воно мало відбуватися нині, при наявності сучасних цяцьок і витребеньок. У колекції є просто унікальні речі – сорочки, такі, що просто диво, кептарики. Пояснити дітям років через 30, хто такі гуцули, без цих речей буде неможливо. І зараз уже важко розказати їм, що таке Гуцулія. Ось і через цей дурний колорит кептаря – він мені взагалі не подобався ‒ взяв його тому, що це такий собі «передадідасівський» варіант… Ось старий, де немає нічого зайвого, ось той, що прийшов, мабуть, із Молдови, а цей – цілковитий абсурд, розшитий ґудзиками, китайськими блискітками. Та все одно волію такі речі збирати, поки вони ще є. Бо все це зроблене руками».
Любов до власноруч створених речей відображається і в дерев’яних меблях, які наповнюють диво-вітальню. На чільному місці гостьовий стіл, а обабіч робоче місце дружини та директорський стіл господаря дому – надзвичайно красивий, дубовий, отже, міцний, багатофункціональний. Із часом він перетворився на верстак, як і задумувалося спочатку. Бо ж коли твориш на ньому, доводиться частенько й молотком погрюкати. А от ковані елементи додають цій робочій площині унікальності. Ще й ваги ‒ майже 200 кілограмів ефектності та зручності. Та це родину не бентежить.
Як і ще одна диковинка оселі – відсутність фіранок на вікнах. Замість цих «пилезбірників» ‒ барвиста ширма. Саме за нею ховаються від сусідів. Дружина жартує: до цієї особливості вона вже звикла, а от гості – ні. Мовляв, частенько питають: як ото сім’я без фіранок живе? Та художникам байдуже, тим паче, що такий оригінальний підхід до затуляння вікон відкриває людям знадвору найбільшу окрасу дивовижної вітальні – гігантську вітражну люстру. Виконана у техніці «тіфані», оздоблена кованими деталями, вся в осінніх помаранчево-червоних барвах і на перший погляд легка, як усе шкло, вона вже встигла побувати на кількох виставках. Тепер же експонується вдома ‒ на радість творчій родині.
Як довго їхня вітальня ще слугуватиме майстернею, Бурчаки не знають. Бо хочуть звести собі мансарду. Там згодом облаштують дитячі кімнати та спальню, а на місце останньої переїде мистецька студія. От тільки наразі це лише плани. Тим паче, що працювати деінде вже пробували, і нічого з того не вийшло.
«Раніше купили в селі хатинку для майстерні, але там важко працювати. Коли там буде зручна майстерня, то тут буде зручна хата. Або й не буде ніколи. Бо в домівці, де мешкає художник, це не реально. У митця обов’язково перетворюється або майстерня на дім, або дім на майстерню. Це закономірність».
Наталія Лозовик
