І нічого зайвого… Нею або відверто захоплюються, або воліють замовчувати її. Суперечливе, відверте і провокативне ню у фотографії – один із найскладніших жанрів цього мистецтва. Адже художникові потрібно зробити неймовірне: показати прекрасне тіло так, щоб воно заворожувало, привертало увагу, і не переступити тої тонкої межі, яка відділяє красу від вульгарності. Де проходить ця межа, чим так приваблює митців ню та чи однаково цей жанр сприймають чоловіки і жінки, ми розпитали двох франківських фотохудожників.
Сергій МОСЕВИЧ – фотограф до глибини душі. І один із тих небагатьох у Франківську, які працюють у цьому жанрі. Своєї першої еротичної фотосесії уже не пригадує, але точно знає – робив її років зо п’ять тому. Ті перші свої кроки нині називає експериментом і говорить про них з посмішкою. Як і про все, що стосується провокативного ню.
– Чим же цей жанр такий цікавий?
Для мене, напевно, найцікавіше у ню – це можливість розкрити людину, зазирнути в неї глибше… Мені подобається, що люди, коли вони роздягнені, набагато краще розкриваються. Якщо людина таки дозволить собі відпустити свої комплекси і не хвилюватиметься через якісь упередження, то в такому випадку вона зможе розкритися, показати свої почуття, дізнатись, можливо, про якісь речі, не пов’язані з фотографією, про щось потаємне, що сиділо десь глибоко у її голові і що вона зрозуміє, можливо, тільки через тиждень після фотосесії. Ну, якось так. Мені подобається сам психологічний ефект від цього.
– Але чи легко подолати в собі той внутрішній комплекс і оголитися?
Я працюю не тільки з моделями, а досить часто просто зі звичайними дівчатами, в яких це може бути взагалі перша зйомка – і одразу ню. Люди різні, і я насправді не можу сказати, наскільки кожній людині легко чи важко роздягнутися. Вочевидь, для кожного це якийсь виклик, бо якби це було не так, напевно, люди або не робили би цього, або ходили всі голими. Відповідно, якщо людина в нашому суспільстві на це погоджується, то це все ж таки для неї якийсь крок.
– Одна з причин, чому не всі дівчата готові до оголення перед камерами, та, що багато з них вважають себе некрасивими. Є некрасиві жінки чи це якийсь суб’єктивний підхід?
До нас із Заходу прийшла мода на конкретний тип жінок, на конкретні параметри, яким ти повинен відповідати. А якщо не відповідаєш – то все, капець тобі. Це прийшло, а сприйняття жіночого тіла як чогось красивого не прийшло. Це, мабуть, якийсь подвійний стандарт. Я вважаю, що немає некрасивих жінок. Всі красиві. До того ж, я люблю працювати з непрофесійними моделями, які взагалі не мають досвіду зйомок. Тому що вони абсолютно по-іншому себе поводять, в них інший вираз обличчя, інші емоції, і це дуже цікаво.
– Але те, що для одних є гарним жіночим тілом, для інших може виглядати як вульгарщина…
Якщо у фотографії є не тільки тіло, але й якась історія, якась цікава гра світла і тіні, якщо це тіло перетворюється на, наприклад, географію, це змінює картинку з вульгарної на мистецьку.
– Для тебе ню – це мистецтво?
Так. Абсолютно. Інакше взагалі нецікаво. Для мене якась вульгарність у цьому просто зайва. Мені цікаво показати, якими насправді красивими є люди. Або показати природу, підкресливши її красу, наприклад, жіночою фігурою. Чи якісь закинуті заводи або історичні будівлі. Тобто я намагаюся показувати не суто дівчину, а в комплексі зобразити, як ці речі можуть взаємодіяти. Довести, що занедбаний простір також може бути красивим.
– Будь-який мистецький твір має сюжет або внутрішній зміст, який хочеться передати глядачеві. Що вкладаєш у свої фото?
Насправді сюжетів є дуже багато, і всі вони різні. Передати їх за допомогою фотографії – складне завдання. Тим більше розказати цілу історію одним кадром. До цього ще, звісно, є куди рости, і для мене це вектор для розвитку. Щоб один кадр розповідав цілу історію… Аби людина подивилася на фото, щось її у ньому зачепило, вона почала розглядати і вигадала собі цю історію. Але щоб таке трапилося, треба туди щось закласти. От і намагаюся це робити.
– Ти часто постиш свої роботи у Фейсбуці, Вконтакті, а чи не хотів би ти зробити власну виставку? Чи боїшся, що глядачі не сприймуть цих фото?
Взагалі цим не переймаюся. Для мене зараз це не найголовніше. Такий задум є, але це, вочевидь, на пізніше. Я не думаю, що насправді ключове питання, чи люди готові – хтось так, хтось ні. Але якщо не показувати такі речі, місто ніколи не буде готове. Просто особисто для мене не є зараз завданням змінити ставлення людей у Франківську до ню. Мені комфортно працювати з тими, хто вже змінився або хто хоче змінитися і замовляє собі таку фотосесію. Змінювати всіх – це все ж таки досить невдячна справа. (Посміхається.)
Яна СТЕФАНИШИН – фотохудожниця, про яку журналісти тільки й говорять – вона знімає у жанрі ню. Зізнається, оголене тіло не є чимось чужим ні для мистецтва, ні для неї. Адже моральну підготовку вона пройшла ще у Львівській академії мистецтв, коли на заняттях з рисунку та живопису малювала оголену натуру. І переконує: у такому вигляді людина позбавлена усього напускного і тим і прекрасна.
– То чим Вас так вабить ню?
Мені цікавий цей жанр, тому що він виключає нашарування. Нашарування часу, іміджу, поведінки. Ви ніколи не помічали, що коли ви одягаєте щось дуже класичне, ви не можете поводити себе розкуто? Це відбувається на рівні підсвідомості. Коли нема цього всього зайвого, напускного, людина стає відкритою, і, напевне, тоді й проявляється її справжня суть.
– Чи пригадуєте свої перші кроки у цьому жанрі?
Перші спроби – це, звичайно, були знайомі дівчата, ще у 2012-му. Це почалося під час навчання у Львівській академії мистецтв. Мені було цікаво, це був виклик для мене – жанр ню. Мені здавалося, що це складніше і вимагає професійної підготовки. Було відчуття відповідальності перед моделлю – не розчарувати її результатом.
– Так розумію, Ви фотографуєте лише дівчат. Чи були й чоловіки?
Пропозиції були, але я ще не маю концепції. Я не кажу, що чоловіки не мають права зніматися у цьому жанрі, тому що якщо я говорю про людину як про абсолют, про справжність, про мистецтво ще давніх часів, то чоловіче і жіноче тіло тут на рівних. Хоча, може, знову ж таки, я ще не готова психологічно, ще не така смілива. Важко сказати, чому ні.
– А дівчата легко погоджуються роздягатися перед Вашою фотокамерою?
Зараз дуже легко. Бо люди вже знають, на що йдуть. Звичайно, я обговорюю, чого не буде, за що не треба переживати. Дівчата, з якими я працювала, здебільшого творчі, розуміють мистецтво. Вони не є надто розкутими в житті чи вульгарними. Не треба проводити цих паралелей. Деколи вони просять не публікувати їх імен, а в окремих випадках я намагаюся фотографувати їх так, щоб обличчя було частково приховане.
– Мабуть, тому, що між еротикою і порно дуже тонка межа…
Та ні, не тонка. Вульгарщину видно одразу, і не треба вглядатися, чи це еротика, чи порно. Головне – це емоція і той посил до глядача, який іде від автора. Якщо основна ідея там – якісь плотські бажання, статеві інстинкти, то це, як на мене, вже не мистецтво. Якщо ж є певна думка і концепція – то це вже мистецька річ. Тому треба просто сприймати твір. Мистецтво ж зображує не тільки квіти, ніжність, материнство і красу. Воно може розкривати й інші складні концепції. Може говорити, наприклад, про аморальність, зображувати не дуже естетичні речі, але нести при цьому певну ідею. Тому треба сприймати, перш за все, сам твір. Але якщо це просто дівки, силікони, відповідні погляди, пози, аксесуари, сітчасті колготи, батоги, то це вже інша площина. Мені здається, не треба бути великим фахівцем, щоб це розрізняти.
– А які засоби Ви використовуєте для вираження ідеї?
Багато вирішує локація. Я люблю такий художній засіб, як контраст. Інтер’єр, в якому я знімаю, не повинен бути гламурний, багатий чи виконаний за останньою модою. Це може бути дуже старе приміщення. Я б не винаймала готельний номер з розкішним ремонтом, натомість надам перевагу чомусь небуденному. Тому, що для мене особисто здасться красивим.
– Тобто чим більше простоти і відкритості, тим краще?
Так, якщо я вже знімаю одяг, то давайте знімемо і цю моду на шпаклівки та євровікна.
– А кого цікавіше знімати, вже підготовлених моделей чи новачків?
Я знімаю різних дівчат. Для мене важлива, перш за все, особистість, яка розуміє мистецтво. А якщо вона ще й уміє позувати перед камерою, артистична, пластична, то працювати з такою людиною саме задоволення. Але це нечасто трапляється. Фотографу не має бути так легко.
– Ню допомагає розкрити дівчат?
Так. І тут я хочу розповісти одну історію. Одна з моїх найцікавіших моделей – це дівчинка, яка ніколи не підкреслювала своєї краси, носила одяг, який не робив її красивішою. Я навіть не одразу помітила, що в неї такі розкішні пропорції. Вона невисокого зросту, але всі форми у неї дуже загострені: все, що пишне, у неї пишне, а все, що вузьке, в неї від природи вузьке. Просто знахідка. Ми поступово робили спочатку одну зйомку, потім другу, третю… І з кожним разом вона все більше і більше роздягалася. Я вважаю її своєю квіточкою, яку я розкрила. Вона зараз сприймає себе по-іншому, вміє себе подати і знає, що вона красива.
– А взагалі жіноче тіло буває некрасивим?
Звичайно, є речі, які мене надихають, і людина мене також повинна надихати, повинно щось зачепити. Ідеальних жінок насправді мало, тому я виходжу з того, що є, і намагаюся подати жінку у якомога кращому ракурсі. Це, до речі, завжди можна зробити. Завжди можна знайти той ракурс, ту точку, так підсвітити, так викрутити, що жінка буде виглядати якнайкраще. В кожного своя особливість, своя родзинка, і з цим можна працювати. Навіть кисті рук можуть бути красиві, не обов’язково все тіло. Дуже гарними можуть бути пальці на тлі колінця – і це вже дуже красивий матеріал. Треба бачити красу і в деталях, і в образах.
– Але чи готовий Івано-Франківськ до ню, чи така відвертість не відлякує більшість людей?
Просто відвертість у житті і відвертість у мистецтві – це різні речі. Я працювала у Львові і думала, що в Івано-Франківську мені буде складніше знаходити моделей. Але в аморальності мене ніхто не звинуватив. Дівчата мені дозволяють публікувати фото, хоча на своїх сторінках цього не роблять. А на виставки приходять. Україна більш консервативна у цьому плані, ніж, до прикладу, Німеччина, але я б не сказала, що Франківськ зовсім незворушний. (Посміхається.)
Розмову вела Наталія ЛОЗОВИК
