Без цієї яскравої та харизматичної жінки сьогодні неможливо уявити українське телебачення. І мало хто знає: працювати у цій сфері майбутня зірка екрану, ведуча «ТСН», навіть не планувала, ба більше – до світу журналістики потрапила випадково. І хоча свою кар’єру вона розпочала із радіо, справжній успіх їй принесло саме телебачення – вже у 21 рік Лідія ТАРАН працювала на одному з провідних каналів України. Нині за її тендітними плечима чимало різних програм – і спортивні, й розважальні шоу, і новини, і навіть великий благодійний проект «Здійсни мрію», який втілює у життя грандіозні мрії маленьких пацієнтів. Про те, що спонукало стати феєю для малечі, як виховує донечку та чому ніколи не розповідає про особисте – читайте в ексклюзивному інтерв’ю журналу «Like».
– Лідіє, сьогодні Ви не просто журналіст і ведуча «ТСН» на «1+1», а й справжня зірка українського телебачення. Але чи це був омріяний життєвий вибір? Ви завжди знали, ким хочете бути у майбутньому?
Ні, у мене не було мети піти в журналістику. Я завжди дивилась, як працюють мама і тато у цій сфері, і мені здавалось (хоча це так і було) що це надскладна праця: весь час клацає друкарська машинка, через муки творчості важко заснути… І я насправді глибоко поважала цю роботу, але не відчувала у собі наснаги, сили й таланту нею займатися. Пам’ятаю, як починала писати статті ще від руки, потім їх треба було набирати на машинці. Наприклад, на радіо ми писали сценарій ручкою на папері, а потім здавали у машинне бюро на Хрещатику. Там сиділи жінки в навушниках за машинками «Україна», такими, знаєте, на пів стола кожна, і друкували наші сценарії, уявляєте? Потім матеріали ще йшли у відділ цензури, потім цензор ставив печатку «дозволено»… Уявляєте всю цю історію? Словом, у мене не було великого бажання виконувати таку роботу, тому у цей «потяг» я потрапила радше за збігом обставин.
– Чому?
Я не вступила до Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Тараса Шевченка. Була дуже самовпевненою і не розуміла, що в ті часи вступити туди без блату було нереально. Я закінчила Український гуманітарний ліцей при Університеті й могла обрати факультет або інститут, куди можна пройти за співбесідою. Звичайно, я обрала Інститут міжнародних відносин, куди мене не взяли. Аби не пропустити цілий рік, я подала документи в Інститут журналістики. Тоді, в 15 років, здавалося, що я вже така доросла, тому навіть не порадилася з батьками. Тато, коли дізнався, звісно, дуже сердився, бо не хотів мені такого майбутнього. Але відступати вже було нікуди – розпочалися вступні іспити. Я успішно склала творчий конкурс. Була впевнена у своїх силах, тому що ліцей при Університеті давав дуже високий рівень знань. І взагалі, я була певна, що точно маю кудись вступити. Зараз я, звісно, ставилась би до цього всього критично і з більшою пересторогою.
– А сьогодні, коли Ви уже пройшли весь цей шлях, здобули популярність, чи не шкодуєте про той свій вибір? Чи не хотіли б щось кардинально змінити?
Не шкодую. Для 15-річної дівчини то було сміливе рішення. Думаю, небагато підлітків під час формування особистості стовідсотково знають, чого вони хочуть у житті. Крім, хіба, особливо обдарованих, до прикладу, співаків чи музикантів, які точно знають, що реалізують себе у цій сфері. Прийшовши в університет, я зрозуміла, що журналістика – це не тільки друковані ЗМІ, у яких працювали мої батьки. Журналістика – це драйв! І я почала працювати на радіо вже на першому курсі. Тоді усвідомила, що на жодному іншому факультеті не змогла б поєднувати практику й навчання на стаціонарі – те, від чого я отримувала найбільше задоволення. Рада, що уже з 15 років отримувала більше практичних навичок журналіста, ніж теоретичних. І все це завдяки щасливому збігу обставин, одному з багатьох у моєму житті. За це я безмежно вдячна долі.
– А ви вірите в долю?
Залежить від того, що вкладати у це питання. Я раціональна людина, просто знаю, що так чи інакше виникають обставини в житті – і ти або користуєшся ними, або ні. До прикладу, коли тобі пропонують працювати на радіо, ти можеш або йти, або ні. І це ніби твій вибір, але й ніби збіг обставин. Я не фаталістка, щоб вірити в долю, але не бачу причин не подякувати їй за те, що в мене були такі можливості. У мене в житті завжди траплялися доленосні збіги обставин і в навчанні, і в роботі. Але для того, щоб ці можливості з’явилися, я, звісно, наполегливо працювала.
– Лідіє, Вам вдалося попрацювати і журналістом, і ведучою – то що ж, власне, Вам ближче, яка робота все-таки цікавіша чи легша?
Можна бути ведучим прогнозу погоди й раз на тиждень записувати прогнози наперед і решту тижня відпочивати, а можна бути ведучим ток-шоу і готуватися до нього тиждень. Можна бути журналістом-фінансовим аналітиком і легко написати одну класну аналітичну статтю й бути супер-фахівцем, а паралельно, скажімо, грати на біржі, чи ще десь працювати й теж вважатися журналістом. Усе залежить від того, чим саме ти займаєшся. Вести щодня годинний випуск новин – це лише видається дуже легко. Я проводжу заняття у Вищій школі Media & Production. На одному з них у студентів було завдання – начитати три коротеньких новини. Після цього жоден зі студентів не сказав, що робота ведучої дуже легка: прийшов і просто собі відчитав. Усі зрозуміли, що над кожним словом, яке вимовляє ведучий, працює багато людей, а потім ще й сам ведучий, і що це величезна відповідальність і психологічно непроста робота. Кожну інформацію треба прожити в собі, пропустити крізь себе, щоб виглядати з нею органічно. На перший погляд будь-яка робота легка. Але до неї треба підходити професійно, адекватно і старатися максимально якісно зробити її. Вона потребує уваги, часу і натхнення – як робота журналіста, так і робота ведучого. І грань ця завжди була розмита – ми ж не ведучі-диктори, ми можемо і в «полях» працювати, можемо вести і виїзні ефіри, можемо робити включення, власне, як і журналісти, можемо писати матеріали. У кожної роботи є особливості: хтось може журналістом бути, а хтось ні. І з ведучими так само. Є класні журналісти, які стають класними ведучими, а буває навпаки. І бувають ведучі, які блискучі в кадрі, їм довіряєш, але вони ніякі журналісти. І взагалі, я вважаю, що не можна ці роботи порівнювати, бо вони різні.
– Давайте трішки відійдемо від роботи – знаю, що паралельно з основною діяльністю у Вас є ще величезний благодійний проект «Здійсни мрію», пов’язаний із важкохворими дітками. Так от, чому взялися за цю справу? І чи не важко її робити/переживати?
Важко. Навіть не думала, що настільки. Але я отримую надзвичайне задоволення, коли нам вдається круто здійснити мрію. Це частково стосується і попереднього питання – про межу і різницю професій. Здійсни мрію – це частково і журналістська робота: я намагаюся побудувати довірливі стосунки з нашими маленькими підопічними та їхніми батьками, аби вони не боялися виявляти справжні, щирі емоції. Це дуже важливо і для нашої команди, і для глядачів, які будуть дивитися сюжет у «ТСН» про здійснення мрії. Ви ж розумієте, що по замовленню ніхто не посміхається, не плаче, особливо важкохворі діти. В них реакції зовсім невимушені. До прикладу, наша підопічна Поліна Палійчук, яка мріяла отримати роль у популярному серіалі «Школа». Дівчинка була така вражена, потрапивши на знімальний майданчик, що дуже сильно розплакалася. І як ти покажеш це в кадрі? Як пояснити глядачу, що дитина, яка в кадрі плаче, насправді надзвичайно щаслива в цей момент? Тому в цьому проекті ми працюємо одночасно і журналістами, і психологами, і феями. Проекту «Здійсни мрію» вже два роки. За цей час він став набагато масштабнішим – ми постійно здійснюємо мрії, їздимо Україною, а ще – проводимо амбітний арт-марафон #МояДитячаМрія, який має на меті зібрати 100 000 малюнків дитячих мрій і надихнути мріяти кожну дитину в Україні. І я певна, що ціль досяжна. Ця благодійна історія в мене займає порівну часу з «ТСН». Сподіваюсь, невдовзі настане день, коли про мене казатимуть: «Дивись, це тьотя, яка здійснює мрії, а не тільки тьотя, яка веде «ТСН» (сміється – ред.).
– Якщо ми вже заговорили про мрії, то чи можете пригадати свою, дитячу?
Коли я ініціювала проект «Здійсни мрію», довго намагалась пригадати, про що ж я мріяла сама, коли була маленькою. Але так і не пригадала. Та влітку ми з Українською Маркетинговою Групою провели перше унікальне дослідження «Про що мріють українські діти?». Воно вразило і підтвердило мої хвилювання. Діти в Україні не вміють мріяти! Лише 5% мають безмежні мрії, ті, які спонукають до розвитку, відкриттів, а інші 95% мають лише бажання, здебільшого, матеріальні! 38% батьків навіть не здогадуються, про що мріють їхні діти… Навіть коли соціологи проводили дослідження, спілкувалися з родинами, ми ще раз упевнилися в тому, що батьки не підтримують дітей. Хлопчик з ентузіазмом розповідав, що мріє поїхати в Китай, побачити панд. Але мама зупинила його і сказала: «Який Китай?! Ми влітку в Затоку їдемо, мрій про Затоку!».
Тоді я зрозуміла, що і сама була в тих 95%, які мали матеріальні бажання. Ба більше, у моєму дитинстві мріяти було немодно і навіть соромно. Пам’ятаєте «Розмріявся, злазь із рожевих хмар!»?
Так от, це єдине, що асоціювалося у мого покоління зі словом «мріяти». Тепер я розумію, що мрії – це рушійна сила, яка допомагає дітям боротися з хворобами, стимулює навчатися, займатися творчістю. Мріяти – це круто! Зараз ми намагаємося змінити ставлення суспільства до мрій і показати, що мріяти – модно! І навіть найзаповітніша мрія – досяжна! Зустріч із Роналдо, листування з Джорданом, поїздка в «Діснейленд» – коли ми показуємо в «ТСН» сюжети про такі мрії, у сотень і тисяч дітей з’являється віра – якщо дуже-дуже мріяти і прагнути до мрії – все обов’язково здійсниться.
– А про що мріє Ваша донечка Василина, знаєте?
Я постійно цікавлюся мріями Василини. Вона часто зі мною, коли ми здійснюємо мрії підопічних проекту. Коли Василина бачить цих дітей, їхні історії, у неї трансформується ставлення до мрій. Раніше вона хотіла помандрувати світом у трейлері, тепер розуміє, що це, скоріше, бажання. Звісно, якісь прості її бажання я в силі реалізувати, але подарунки не повинні сипатися з неба. Василина розуміє – аби щось отримати, потрібно старатися.
– В контексті попереднього питання і відповіді в мене виникає ще одне – Ви з донечкою скоріше подруги, чи все-таки Ви сувора матуся?
Оскільки я ж і мама і тато одночасно, то трішки змінюю ролі: зазвичай я подружка для Василини, поки не настають моменти, коли треба виключати «подружку» і включати, як я кажу, «злу маму». Бо виховання дитини все-таки іноді потребує жорсткості і дисципліни.
– Мабуть, так, без цього ніяк. Інакше можуть сісти на голову…
Сьогоднішнє покоління, думаю, перше в Україні, якому батьки на радощах дають навіть забагато, бо у них самих у дитинстві того не було. Наприклад, я навіть неусвідомлено роблю для Василини більше, ніж потрібно, хоча розумію, що донька має більше старатись і досягати сама. У такий спосіб я, мабуть, компенсую щось зі свого радянського дитинства. Багато теперішніх дітей отримують дуже багато всього просто так. У нас була мотивація на виживання, досягнення чогось, а у них цього майже немає. Тому Василина цього року перейшла у звичайну державну школу. Аби вона розуміла, що, крім дітей, яких привозять до школи на машині, є багато дітей, які на трамваї виїжджають о 7 ранку з іншої частини міста, аби дістатися на навчання, є діти, у яких немає зимового одягу. І у Василинки поступово відбувається переосмислення – вона почала більше цінувати те, що має.
– Ми вже багато говоримо про материнство – і це, безперечно, прекрасний процес, який змінює світогляд і спосіб життя передусім. Я знаю, що Ви довго у декреті не сиділи – як вдалося так швидко повернутися у форму й до роботи?
Мені не так пощастило з генетикою, щоб одразу повернутися в ту форму, яка була до пологів. Я повернулась у свою звичайну вагу аж коли взяла участь у проекті «Танцюю для тебе» – ми танцювали за дитячі мрії. І власне, цей проект і тренування по кільканадцять годин на добу повернули мене у форму. А щодо роботи – спочатку я повернулась у формат підсумкової тижневої програми на «5» каналі. У мене був комфортний графік – ця робота не потребувала постійного знаходження у ньюзрумі. Весь день на роботі я була лише в неділю, але мала власну машину і кожні 3-4 години їздила додому годувати донечку, бо вона відмовлялась брати пляшечку і чекала мене. Я її годувала і їхала назад на роботу. Це було неважко, бо решту часу я могла працювати вдома, поки вона спить. Не було гострої потреби знаходитися в офісі, і я досі вдячна, що мені запропонували такий варіант. Тому вийшла з декрету, коли Василинці було 4 місяці, але це відбулося для неї практично непомітно. А потім роботи ставало більше, і я, зрештою, пішла з «5» каналу, але на той час закінчила грудне годування.
– Робота, яка приносить популярність – це, звісно, добре, але вона має й іншу сторону медалі – довкола відомих людей з’являється багато чуток і пліток, не завжди приємних – як із цим даєте раду?
Ніяк. Я ж не можу впливати на чутки. Якщо ти на щось не можеш вплинути, ти просто стараєшся цього не помічати. Я працюю на телебаченні і знаю, що побічна дія тут – це плітки. Але розумію, що це робота, яку роблю багато років, і люблю – я не можу її змінити просто, щоб уникнути пліток. Не зважати – єдиний можливий варіант. Якщо гостро реагувати на всі ці моменти, можна зійти з розуму. Комусь щось завжди не подобається, хтось із кимось мене завжди бачить, людям треба ж смакувати все це. Поки плітки не заходять на територію моєї свободи і не ображають мою родину, поки не стають переслідуванням – я їх ігнорую.
– Найбільше чуток, звісно, про особисте життя, тому не можу не спитати, що ж таки відбувається там? Чи зайняте Ваше серце?
Я не відповідаю на питання про особисте життя. Чи щось там відбувається? Так, просто я цього не афішую. Просто у самій назві криється відповідь на питання – це о-с-о-б-и-с-т-е. Це моя територія і та, на яку я намагаюся інших не пускати. Сама не йду на територію чужого життя, якщо, звісно, не йдеться про друзів, котрі хочуть поділитися своїми переживаннями, і, відповідно, дуже не хочу, щоб заходили на мою. Я розумію, що це дуже всім цікаво, але поки я сама не захочу розповісти про це – моє особисте життя залишиться особистим.
– Тоді пропоную поговорити про іншу любов – знаю, що дуже любите подорожувати і особливо любите Францію – звідки такі почуття до цієї країни?
У моїй школі другою мовою була не англійська, а французька. Її в нас не викладали на якомусь високому рівні, але я дуже полюбила цю мову і потім в ліцеї два роки вивчала. І якось я завжди відчувала свою спорідненість з усім французьким. Мені страшенно подобалось звучання французької музики, читати про шансоньє. Мене чомусь завжди тягнуло до всього французького. І знов-таки, так життя складається, що у нас є друзі там, україно-французькі, і вони нас запрошують із Василиною, й ми щороку намагаємось їздити туди. Вважаю, що дуже важливо для кругозору перебувати в культурному середовищі, яке відрізняється від українського. Дуже важливо випадати з нашої буденності й потрапляти в інший культурний простір, який формувався століттями. Це дуже допомагає перезавантажитися. Так виходить, що ми їздимо туди взимку на лижі й улітку. Влаштовуємо собі такий «тур-де-Франс» невеличкий.
– Якщо вже мова зайшла про подорожі і відпочинок – то де святкуватимете новорічні свята?
31 грудня я працюю – веду вечірній випуск «ТСН» із Софійської площі – це вже традиція. Помандрувати кудись ніколи не встигаю, тому зустрічатиму новий рік як завжди – з сім’єю на дачі. А ось відпочивати – кататися на лижах – поїдемо з донечкою пізніше, мабуть, уже навесні.
Інтерв’ю опубліковане в друкованій версії журналу “Like”, №23
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
