Занедбані вулиці, коні біля ратуші та пивзавод. Яким був Івано-Франківськ наприкінці Другої світової війни?
Війна…
Знайомі вулиці, будівлі та заклади ще 70 років тому були не зовсім такими, як зараз. Та й сам Івано-Франківськ 1944-го року – не Івано-Франківськ, а Станіслав. Місто, яке влітку визволили радянські солдати.
І хоча військові дії тут не проводилися, дисципліна зберігалась. Обов’язкова постанова про забезпечення громадського порядку в Станіславській області, датована листопадом 1944-го року, забороняла приймати у себе осіб або родини з іншої місцевості без дозволу рад чи міліції. Про виявлення таких людей потрібно було повідомити відповідні органи. Крім того, практично всіх громадян призначали на нічну варту. Від варти звільнялися вагітні жінки та матері дітей до двох років, а також вчителі, лікарі й особи, що працювали на розробках. Решта – чоловіки від 16 до 55 років та жінки від 17 до 50 років ‒ повинні були нести варту…
Існували й блага цивілізації. До осені в місті вже заговорило радіо. Громадсько-політичні, літературні передачі, а також останні вісті можна було слухати впродовж цілої години – щодня з 18-ї до 19-ї. А наприкінці осені відновив свою роботу Станіславський обласний комунальний банк.
Та, незважаючи на такі суспільно-політичні зрушення, комунальна сфера залишала бажати кращого. Скажімо, у місті була біда з паливом, про газ тоді могли тільки мріяти. А після війни катастрофічно не вистачало заготовлених дров. Тож, вочевидь, зима 1944-1945-го видалася мешканцям прохолодною. Крім того, у Станіславі, зважаючи на воєнний час, економили електроенергію.
Ну а на по всій області розгорнули відчайдушну війну з… мишами. Обов’язковою постановою виконкому Станіславської облради про проведення боротьби з мишами у весняно-літній період 1945-го року було мобілізовано цілі села. А тих, хто ухилявся, чекало покарання.
Коням в’їзд заборонено
Нині посадовці б’ються над тим, як обмежити рух транспорту в центральній частині Івано-Франківська, а в 1944-му році середмістям ще їздили коні. Тож тоді головне завдання полягало в тому, щоб заборонити проїзд гужового та вантажного транспорту в центрі Станіслава.
Та, вочевидь, із порушниками боролися недостатньо. Уже наступного року коні не лише їздили центром, але й спокійнісінько паркувалися. Причому не будь-де, а просто біля ратуші. А все тому, що там розгортали своєрідний базар і, щоб його перенести, влада навіть видала постанову про заборону торгівлі та стоянки коней на території ратуші. Натомість продавців та їхніх коней, що прибували з сільської місцевості, переселили на вулицю П’ястів (нині Пулюя). Там уже можна було продавати і худобу, і дрова, і навіть торгувати з рук різними випадковими речами.
До речі, на цьому неприємності для коней та їхніх власників не завершилися. Гужовий транспорт вимагав реєстрації. У іншому випадку – штраф. Та, мабуть, найбільш незвичною для сучасного іванофранківця є тодішня потреба реєструвати велосипед. Хтозна, може, тоді були більші шанси, що крадіїв залізного коня таки впіймають.
Що ж до міського залізничного вокзалу, то його в 1945-му році відремонтували, щоб гідно зустріти воїнів-визволителів. Однак стіни побілили абияк, та й за порядком особливо не стежили…
Туризм
Не кращою була ситуація і в туристичній галузі. Та й про яких мандрівників може йтися, коли за вікном ‒ Друга світова війна? І все ж у Станіславі функціонував готель «Київ». Утім, як дізнаємося зі статті в «Прикарпатській правді», особливого комфорту клієнти не відчували: кімнати без ковдр та опалення, тільки солом’яні матраци з блохами. І коштувало таке задоволення 7-10 карбованців на добу за користування ліжком. Для порівняння: 10 карбованців у той час коштував техогляд мотоцикла, трактора та причепа. До речі, вода в готелі, вочевидь, була розкішшю, адже з’являлася вкрай рідко.
Судячи з усього, бідолашні гості Станіслава взагалі не мали де помитися. Принаймні читачі «Прикарпатської правди» регулярно скаржилися на лазню, про що писали в гнівних газетних коментарях. Мовляв, здебільшого лазня була зачинена, а в рідкісні робочі моменти вода з’являлася тільки після втручання «банщиці». Та й то, подейкували, це було можливо, лише якщо замовити у працівниці масаж за додаткову плату.
Вулиця Грюнвальдська – чемпіон чистоти
Курс на чисте місто у Станіславі взяли аж на початку 1945-го року. Тоді начебто розгорнули справжню боротьбу за чистоту. Було оголошено місячник впорядкування міста після війни, планувалося очистити вулиці, двори та сквери від уламків розбитих будинків і бруду. Пізніше з’явилася постанова про дотримання санітарного стану.
А вже навесні боротьба за чистоту стала справою всіх жителів Станіслава. Однією з найчистіших була вулиця Грюнвальдська. Жителі домоуправлінь доглядали свої двори разом із двірниками, що часто переростало ледь не в змагання між мешканцями будинків. Принаймні, якщо вірити публікаціям у тогочасній пресі.
Згодом з’явилася ще одна обов’язкова постанова – про дотримання правил благоустрою міста та своєчасне прибирання вулиць. Обов’язковим було впорядкування фасадів будинків, встановлення урн для сміття та очищення від льоду й бруду бруківки і тротуарів. Тоді ж узялися впорядковувати назви вулиць та майданів, нумерували будинки, встановлюючи трафаретні таблиці єдиного зразка.
Як жилось у радянському Станіславі дітям?
У 1945-му році справа Палацу піонерів у Станіславі просувалася повільно. Чи то доля така, чи просто місту не щастило з різного роду палацами… Міськрада двічі ухвалювала рішення про Палац піонерів, виділила два будинки і призначила двох директорів, проте заклад ніяк не з’являвся.
Зате діяла постанова про правила поведінки дітей у громадських місцях. Вона забороняла дітям до 16-ти років самостійно ходити в кіно, театри та на інші видовищні заходи в усі дні тижня, окрім неділі, свят і канікул. А також після 20-ї години. Після 22.00 їм узагалі не можна було перебувати на вулиці без нагляду дорослих. Більше того, дітям заборонили кататися на ковзанах і санках по вулицях, площах і тротуарах Станіслава.
Ну а свято на вулицю станіславських діток прийшло на річницю Листопадової революції, коли Станіславська кондитерська фабрика отримала замовлення ‒ вісім тонн кондитерських виробів на святкові подарунки дітям.
Станіславське пивоваріння
Чого немає, того таки немає… Споруда, знана у народі як пивзавод, у 1944-му році працювала за призначенням. Іншими словами, Станіслав мав справжнісіньку броварню. Лише за один місяць на ній могли зварити 12 600 літрів пива. І навіть будували плани на майбутнє: виготовляти ситро, лимонад та газовану воду.
