Здатність людини знаходити все нові й нові предмети для колекціонування іноді відверто вражає. Німецький поет Йоганн Вольфганг фон Гете називав колекціонерів щасливими людьми. З неймовірним захопленням, по-дитячому щиро наш сьогоднішній герой, телевізійник та фотограф Іван Вовк розповів мені про свою неймовірну колекцію фотоапаратів. А їх у нього налічується більше трьох сотень. І, як виявилось, кожен є частинкою нашої з вами історії.
– Коли людина будь-якої професії цікавиться мистецтвом, це зазвичай не викликає питань. А ось якщо хтось щось колекціонує, причому затято, відразу хочеться запитати – чому?
Є у мене такий друг – Володя Ткач, який має досить непогану колекцію фотоапаратів. І я йому в цьому допомагав і допомагаю. Ну, а коли пішов на пенсію, вирішив і собі збирати фотоапарати. І лише ті, з якими мав справу особисто. Починаючи від свого першого «ФЕД Заря». То був 1960 рік. Я ще тоді писати добре не вмів, а фотографувати пробував навчитися. По сусідству зі мною мешкав товариш Тарас, який був на вісім років старший за мене. І який вже був досвідченим у фотосправі. І він брав мене до себе у помічники. Наприклад, якісь хімікати розмішати. А ще він дуже любив вчити. Ну, а я любив вчитися. І ось настав час, коли він дозволив мені той фотоапарат взяти в руки і робити знімки. Тоді я почав фотографувати свою родину та друзів з вулиці. А далі була Косівська школа-інтернат. Там я відвідував фотогурток, де був такий фотоапарат, як «Фотокор». І ось у 5-му класі вчитель фізики доручив мені вести цей гурток. Я на той час вже знав фотосправу доволі добре. А в 6-му класі я за канікули заробив собі на свій перший власний фотоапарат. Тоді я купив, як зараз пам’ятаю, за 13 рублів 50 копійок «Смена-8» . Ну, а потім була армія. Навіть там я не розлучався з фотоапаратом. Тож за все своє життя я мав безліч фотокамер. А тому вирішив їх зібрати у таку собі колекцію. Щоб не розпорошуватися, за основу своєї колекції я взяв фотокамери вітчизняного, українського виробництва. Це «Київ» та «ФЕД».
– А чому зупинили свій вибір на фотокамерах вітчизняного виробництва?
Історія харківського заводу «ФЕД» сама по собі доволі цікава. Ще у довоєнні часи біля самого міста Харкова побудували декілька будинків для дітей-безхатченків. Тут вони мали можливість жити, навчатись і, звісно, працювати. І ось 1927-го року відбулось урочисте відкриття дитячої трудової комуни імені Дзержинського під керівництвом відомого українського педагога Антона Макаренка. А вже через сім років тут з’явився перший малоформатний фотоапарат «ФЕД». Ідею довірити виробництво складної фототехніки вихованцям цієї трудової комуни підтримало партійне керівництво країни. Звичайно, допомогу надавали найкращі фахівці. Але ідеологічна мета пропаганди – перевиховання колишніх безпритульних. Тож у комуну привезли останню модель німецької «Leica II». Вона була розібрана на найдрібніші деталі. А потім її зібрали по-новому. Абревіатура «ФЕД» розшифровується доволі просто – «Фелікс Едмундович Дзержинський». Тоді перші вдалі екземпляри подарували керівництву країни. А от сама фотокамера складалась з вісімдесяти деталей, які були зібрані вручну. На початку 90-х «ФЕД» перестав продаватися. Останній удар вітчизняному первістку завдали дешеві мильниці. За іронією долі, виробництво фотоапаратів припинили в день, коли завод відзначав свій 70-й ювілей. Ще чим цікава історія наших фотоапаратів, які були зроблені у Радянському Союзі, – це тим, що практично усі моделі вкрадені. Якщо «ФЕД» був змавпований з «Leica», то «Київ» поцупили з «Contax».
– Розкажіть про найунікальнішу, найціннішу модель у Вашій колекції.
Ну, найцінніший фотоапарат у моїй колекції – це той, якого в мене ще поки що немає. А все тому, що от придбаєш чергову цінність – і все. Він в тебе є. І ти радієш, коли він в тебе на руках. А потім хочеться іншого. І знову пошуки. І ця справа нескінченна. В моїй колекції є саморобний фотоапарат. Хтось його робив, бо просто не мав грошей, аби придбати новий. І ось такий народний майстер сам собі його склепав. І апарат цілком робочий. Є також цікавий фотоапарат «Київ» 58-го року випуску. Існує легенда: за радянських часів усі назви на фототехніці писались суто російською мовою. Або англійською. І от у 58-му році на честь 40-річчя створення Української народної республіки (УНР) хтось на заводі тишком-нишком зробив штамп українською. І так пішла у світ дуже обмежена серія фотоапаратів «Київ-2» з українським гравіруванням. Цей фотоапарат у мене є, і він чи не найдорожчий для мене у моїй колекції.
– Можливо, у Вас є фотоапарат, яким зроблена відома на весь світ світлина або який тримав у руках відомий фотохудожник?
На весь світ «ФЕД» став відомим під час Великої Вітчизняної. Він був головною зброєю фотокореспондентів. Річ у тім, що у ті часи в країні було мало фотоапаратів, пристосованих для репортажів у бою. А от цей фотоапарат був досить невибагливим і надійним. І от найвідоміший кадр «ФЕДа» належав фотокору Анатолію Гараніну і мав назву «Загибель бійця». Його майстер знімав не з окопа.
– Де шукаєте свої фотоапарати?
Друзі приносять. Але зазвичай я кожної суботи ходжу на «п’яний базар». І там деколи натрапляю на апарат, який, на перший погляд, виглядає як металобрухт. Тож я оцінюю його, купую, приношу додому і відновлюю – реставрую. У мене є багато донорів – поламаних фотоапаратів. І цей процес мені дуже до душі. А тому майже всі фотоапарати, які є в моїй колекції, у робочому стані. Закладай плівку і фотографуй.
– Що відчуваєте, коли берете у руки ці фотоапарати?
Повернення в минуле, в дитинство.
– Як Ви оцінюєте світлину, зроблену вже раритетною фотокамерою, і ту, що знята сучасною? Чи відрізняються вони?
Я завжди кажу, що фотоапарат – це інструмент. Шедевр роблять самі фотографи. І зовсім не важливо, з якого фотоапарата. У мене є колега, який все бідкався, що йому бракує коштів на придбання крутого фотоапарата, оптики і т.д. І він завжди оновлював свою фототехніку. Утім, жодної фотографії я в нього так і не побачив. У минулі роки фотошедеври робили тогочасними апаратами без сучасних наворотів.
– Чи Ви колись думали, що фотоапарат так зміниться?
Це еволюція. Технічний прогрес не зупинити. Різниці між цифровим і аналоговим, в принципі, не існує. Бо при користуванні і одним, і другим головну роль відіграє творчість. Єдине, тепер ти маєш можливість одразу побачити результат. А в минулому, в доцифрову епоху, це був доволі довгий процес. Була якась таємниця, якась магія. Треба було зачинитися у фотолабораторії чи у ванній кімнаті. Чорно-білі фото проявлялися під червоним світлом, а кольорові – у суцільній темряві. Результат бачиш в кінці процесу.
– Яку роль відіграв фотоапарат у Вашому житті?
Я з ним був скрізь. Це фіксатор історії. Родинної зокрема і нашої спільної загалом. Якби не фото, ми б не пам’ятали наших рідних. Ну, художники б малювали. Але фото передає реальний стан речей. У нас на Прикарпатті є імениті фотографи, як-от Ярема Проців – це вершина фотомистецтва. Зокрема портрета. Це Фотохудожник з великої літери. Я знав і Степана Назаренка у Франківську. Мені подобаються роботи молодого покоління фотографів, які люблять, а головне, мають око, як у нас кажуть, і шукають свій неповторний почерк. Я себе не вважаю фотохудожником. Я, скоріш за все, аматор і люблю репортажну зйомку. У 69-му я зробив свою першу кольорову фотографію. У своєму рідному Снятинському районі я був першим, хто робив кольорові фотографії.
– Для чого Вам ця колекція?
Я по суті колекціонер. В дитинстві я збирав значки і медалі. Потім марки. У мене непогана колекція філателії. Ще збирав монети, які в скрутний час продав, щоб купить «кольоровий» телевізор. Діти любили дивитися мультики в кольорі. А в душі я колекціонер. Я люблю збирати, шукати. Але, крім усього іншого, кожен колекціонер – це пристрасний дослідник і експерт. Бо йому доводиться класифікувати і систематизувати те, що він назбирав.
– Колекціонер має мрію?
Колекціонер має мрію мати колекцію. Колекціонування має початок, але не має кінця. Це є вічна тема. І основна мета кожного колекціонера – це збереження минулого, пам’яті… Я мрію, щоб мою тему продовжили мої діти або онуки. Від цього я був би ще щасливіший.
– Ваші побажання колекціонерам та юним фотохудожникам, які читають журнал «Лайк»?
Фотохудожникам – дивитись на світ через об’єктив фотоапарата, а колекціонерам – поповнити свою колекцію.
«Найцінніший фотоапарат у моїй колекції – це той, якого в мене ще немає…», – колекціонер Іван ВОВК
Здатність людини знаходити все нові й нові предмети для колекціонування іноді відверто вражає. Німецький поет Йоганн Вольфганг фон Гете називав колекціонерів щасливими людьми. З неймовірним захопленням, по-дитячому щиро наш сьогоднішній герой, телевізійник та фотограф Іван Вовк розповів мені про свою неймовірну колекцію фотоапаратів. А їх у нього налічується більше трьох сотень. І, як виявилось, кожен є частинкою нашої з вами історії.
– Коли людина будь-якої професії цікавиться мистецтвом, це зазвичай не викликає питань. А ось якщо хтось щось колекціонує, причому затято, відразу хочеться запитати – чому?
Є у мене такий друг – Володя Ткач, який має досить непогану колекцію фотоапаратів. І я йому в цьому допомагав і допомагаю. Ну, а коли пішов на пенсію, вирішив і собі збирати фотоапарати. І лише ті, з якими мав справу особисто. Починаючи від свого першого «ФЕД Заря». То був 1960 рік. Я ще тоді писати добре не вмів, а фотографувати пробував навчитися. По сусідству зі мною мешкав товариш Тарас, який був на вісім років старший за мене. І який вже був досвідченим у фотосправі. І він брав мене до себе у помічники. Наприклад, якісь хімікати розмішати. А ще він дуже любив вчити. Ну, а я любив вчитися. І ось настав час, коли він дозволив мені той фотоапарат взяти в руки і робити знімки. Тоді я почав фотографувати свою родину та друзів з вулиці. А далі була Косівська школа-інтернат. Там я відвідував фотогурток, де був такий фотоапарат, як «Фотокор». І ось у 5-му класі вчитель фізики доручив мені вести цей гурток. Я на той час вже знав фотосправу доволі добре. А в 6-му класі я за канікули заробив собі на свій перший власний фотоапарат. Тоді я купив, як зараз пам’ятаю, за 13 рублів 50 копійок «Смена-8» . Ну, а потім була армія. Навіть там я не розлучався з фотоапаратом. Тож за все своє життя я мав безліч фотокамер. А тому вирішив їх зібрати у таку собі колекцію. Щоб не розпорошуватися, за основу своєї колекції я взяв фотокамери вітчизняного, українського виробництва. Це «Київ» та «ФЕД».
– А чому зупинили свій вибір на фотокамерах вітчизняного виробництва?
Історія харківського заводу «ФЕД» сама по собі доволі цікава. Ще у довоєнні часи біля самого міста Харкова побудували декілька будинків для дітей-безхатченків. Тут вони мали можливість жити, навчатись і, звісно, працювати. І ось 1927-го року відбулось урочисте відкриття дитячої трудової комуни імені Дзержинського під керівництвом відомого українського педагога Антона Макаренка. А вже через сім років тут з’явився перший малоформатний фотоапарат «ФЕД». Ідею довірити виробництво складної фототехніки вихованцям цієї трудової комуни підтримало партійне керівництво країни. Звичайно, допомогу надавали найкращі фахівці. Але ідеологічна мета пропаганди – перевиховання колишніх безпритульних. Тож у комуну привезли останню модель німецької «Leica II». Вона була розібрана на найдрібніші деталі. А потім її зібрали по-новому. Абревіатура «ФЕД» розшифровується доволі просто – «Фелікс Едмундович Дзержинський». Тоді перші вдалі екземпляри подарували керівництву країни. А от сама фотокамера складалась з вісімдесяти деталей, які були зібрані вручну. На початку 90-х «ФЕД» перестав продаватися. Останній удар вітчизняному первістку завдали дешеві мильниці. За іронією долі, виробництво фотоапаратів припинили в день, коли завод відзначав свій 70-й ювілей. Ще чим цікава історія наших фотоапаратів, які були зроблені у Радянському Союзі, – це тим, що практично усі моделі вкрадені. Якщо «ФЕД» був змавпований з «Leica», то «Київ» поцупили з «Contax».
– Розкажіть про найунікальнішу, найціннішу модель у Вашій колекції.
Ну, найцінніший фотоапарат у моїй колекції – це той, якого в мене ще поки що немає. А все тому, що от придбаєш чергову цінність – і все. Він в тебе є. І ти радієш, коли він в тебе на руках. А потім хочеться іншого. І знову пошуки. І ця справа нескінченна. В моїй колекції є саморобний фотоапарат. Хтось його робив, бо просто не мав грошей, аби придбати новий. І ось такий народний майстер сам собі його склепав. І апарат цілком робочий. Є також цікавий фотоапарат «Київ» 58-го року випуску. Існує легенда: за радянських часів усі назви на фототехніці писались суто російською мовою. Або англійською. І от у 58-му році на честь 40-річчя створення Української народної республіки (УНР) хтось на заводі тишком-нишком зробив штамп українською. І так пішла у світ дуже обмежена серія фотоапаратів «Київ-2» з українським гравіруванням. Цей фотоапарат у мене є, і він чи не найдорожчий для мене у моїй колекції.
– Можливо, у Вас є фотоапарат, яким зроблена відома на весь світ світлина або який тримав у руках відомий фотохудожник?
На весь світ «ФЕД» став відомим під час Великої Вітчизняної. Він був головною зброєю фотокореспондентів. Річ у тім, що у ті часи в країні було мало фотоапаратів, пристосованих для репортажів у бою. А от цей фотоапарат був досить невибагливим і надійним. І от найвідоміший кадр «ФЕДа» належав фотокору Анатолію Гараніну і мав назву «Загибель бійця». Його майстер знімав не з окопа.
– Де шукаєте свої фотоапарати?
Друзі приносять. Але зазвичай я кожної суботи ходжу на «п’яний базар». І там деколи натрапляю на апарат, який, на перший погляд, виглядає як металобрухт. Тож я оцінюю його, купую, приношу додому і відновлюю – реставрую. У мене є багато донорів – поламаних фотоапаратів. І цей процес мені дуже до душі. А тому майже всі фотоапарати, які є в моїй колекції, у робочому стані. Закладай плівку і фотографуй.
– Що відчуваєте, коли берете у руки ці фотоапарати?
Повернення в минуле, в дитинство.
– Як Ви оцінюєте світлину, зроблену вже раритетною фотокамерою, і ту, що знята сучасною? Чи відрізняються вони?
Я завжди кажу, що фотоапарат – це інструмент. Шедевр роблять самі фотографи. І зовсім не важливо, з якого фотоапарата. У мене є колега, який все бідкався, що йому бракує коштів на придбання крутого фотоапарата, оптики і т.д. І він завжди оновлював свою фототехніку. Утім, жодної фотографії я в нього так і не побачив. У минулі роки фотошедеври робили тогочасними апаратами без сучасних наворотів.
– Чи Ви колись думали, що фотоапарат так зміниться?
Це еволюція. Технічний прогрес не зупинити. Різниці між цифровим і аналоговим, в принципі, не існує. Бо при користуванні і одним, і другим головну роль відіграє творчість. Єдине, тепер ти маєш можливість одразу побачити результат. А в минулому, в доцифрову епоху, це був доволі довгий процес. Була якась таємниця, якась магія. Треба було зачинитися у фотолабораторії чи у ванній кімнаті. Чорно-білі фото проявлялися під червоним світлом, а кольорові – у суцільній темряві. Результат бачиш в кінці процесу.
– Яку роль відіграв фотоапарат у Вашому житті?
Я з ним був скрізь. Це фіксатор історії. Родинної зокрема і нашої спільної загалом. Якби не фото, ми б не пам’ятали наших рідних. Ну, художники б малювали. Але фото передає реальний стан речей. У нас на Прикарпатті є імениті фотографи, як-от Ярема Проців – це вершина фотомистецтва. Зокрема портрета. Це Фотохудожник з великої літери. Я знав і Степана Назаренка у Франківську. Мені подобаються роботи молодого покоління фотографів, які люблять, а головне, мають око, як у нас кажуть, і шукають свій неповторний почерк. Я себе не вважаю фотохудожником. Я, скоріш за все, аматор і люблю репортажну зйомку. У 69-му я зробив свою першу кольорову фотографію. У своєму рідному Снятинському районі я був першим, хто робив кольорові фотографії.
– Для чого Вам ця колекція?
Я по суті колекціонер. В дитинстві я збирав значки і медалі. Потім марки. У мене непогана колекція філателії. Ще збирав монети, які в скрутний час продав, щоб купить «кольоровий» телевізор. Діти любили дивитися мультики в кольорі. А в душі я колекціонер. Я люблю збирати, шукати. Але, крім усього іншого, кожен колекціонер – це пристрасний дослідник і експерт. Бо йому доводиться класифікувати і систематизувати те, що він назбирав.
– Колекціонер має мрію?
Колекціонер має мрію мати колекцію. Колекціонування має початок, але не має кінця. Це є вічна тема. І основна мета кожного колекціонера – це збереження минулого, пам’яті… Я мрію, щоб мою тему продовжили мої діти або онуки. Від цього я був би ще щасливіший.
– Ваші побажання колекціонерам та юним фотохудожникам, які читають журнал «Лайк»?
Фотохудожникам – дивитись на світ через об’єктив фотоапарата, а колекціонерам – поповнити свою колекцію.
Іванна ЯНЧУК
