Тетяна Терсенова-Заводовська, власниця Івано-Франківської модельної агенції «Ювента» ‒ одна з найбільш знаних персон Прикарпаття. Та сьогодні ця яскрава та вишукана пані не лише навчає дівчат, як стати справжньою жінкою, а й допомагає українським військовим. Читачів журналу «Like» вона радо запросила до свого затишного будинку. За великим сімейним столом на нас чекали запечені господинею запашні тістечка та духмяний чай. І звісно, розмова про те, що́ нині турбує кожного українця.
‒ Тетяно, що для Вас означають слова: «З Україною в серці»?
‒ Для мене це все! Це моя Батьківщина. Попри те, що в мені тече українська та грецька кров, я виросла і живу в Україні. І це моя земля. Кожна краплиночка, кожна гілочка – мої. Так сталося, що за радянський часів я не вивчала української мови. Відчуття України до мене прийшло в Косові, де я працювала лікарем. Саме в цьому невеличкому гірському містечку я вивчила нашу мову, нашу культуру. Там почала співати українських пісень. Я й досі, коли чую гуцульську музику, відчуваю мороз по шкірі.
‒ Ми знаємо, що Ви були активною учасницею Помаранчевої революції. А що відчули, коли в країні відбулася Революція гідності?
‒ Коли в нас розпочався другий Майдан, ми з чоловіком майже не спали. Уся увага була прикута до телевізора. Як і більшість із наших знайомих, допомагали людям чим могли… Тоді я відчувала, що добром це не закінчиться. А от тепер не знаю, як цю історію донесуть нашим онукам та правнукам. Як пояснять те, що відбулося в самісінькому серці країни. Як били та вбивали своїх людей…
‒ А далі війна… Як пережили те, що в Україну прийшли непрохані гості?
‒ Тоді я сказала своєму чоловікові: «Я йду у військкомат!» Я лікар, хоч і на пенсії. Не один рік працювала на швидкій допомозі, понад двадцять років віддала судово-медичній експертизі. Тож я могла готувати санінструкторів. Таку допомогу я запропонувала у військкоматі. Там записали мої дані й обіцяли зателефонувати. Усе. І тоді я зрозуміла: потрібно щось робити.
‒ І Ви почали організовувати благодійні аукціони на підтримку наших бійців?
‒ Так. Річ у тім, що я вже 15 років проводжу благодійні аукціони. Для наших дітей-сиріт неодноразово збирали кошти, аби закупити все необхідне. Та тепер такої допомоги потребують і дорослі. Ті, хто воює за нас на Сході.
‒ Із чого почали такі благодійні зустрічі?
‒ Із зустрічі з головою правління Івано-Франківської обласної організації Національної спілки художників України Миколою Якимечком. Саме з Миколою ми все це й організували. Перший аукціон «За Україну, за її волю…» відбувся в липні. Тоді наші художники виставили на продаж понад півсотні картин. Початкова ціна за кожну ‒ тисяча гривень. Учасниками аукціону були заможні прикарпатці. Тож було кому поборотися за лоти. А всі зібрані кошти ми направили бійцям 5-го батальйону територіальної оборони «Прикарпаття».
‒ Скільки відтоді Ви вже провели благодійних аукціонів? Люди долучаються до таких заходів?
‒ Уже було пʼять. Митці не шкодують своїх робіт і залюбки долучаються до такої справи. Приємно спостерігати, коли люди в запалі на аукціоні купують картини, а потім їх просто лишають ‒ на наступний розіграш. І ми збираємо ще більші суми. Після нашого останнього аукціону нам вдалося купити для військових тепловізор. А ще спеціальні сумки, в яких є всі необхідні медикаменти.
‒ Чи бували на аукціонах якісь сентиментальні моменти?
‒ Ооо, безліч… Знаєте, навертаються сльози, коли бачиш, наскільки чудові та відверті наші люди. Адже зазвичай учасники аукціонів витрачають чималі кошти не тому, що той чи інший лот їм украй необхідний. А просто заради тих, хто на Сході. Був момент, коли учасник аукціону, наш художник, окрім своєї картини, приніс гроші. Пʼять тисяч гривень, які збирав на чорний день. Тоді він посміхнувся і сказав: у пакеті ж не поховають… Я просто плакала…
‒ Ви й самі малюєте картини. Неодноразово ми їх бачили на Ваших аукціонах…
‒ Безумовно. Я залюбки виставляю й свої полотна. Приємно, коли за моє мистецтво йде боротьба. А буває й таке, що самій доводиться купувати чиїсь роботи. Йдеться про ті картини, які, на жаль, ніхто на аукціоні не придбав.
‒ Навіщо все це Вам?
‒ Саме це питання я постійно чую від своїх друзів та знайомих. Мовляв, ця справа забирає багато часу. А я кажу: якщо роблю ‒ значить треба! У мене родичі в Луганську, і коли вони розповідають про те, що 30 метрів від їхнього будинку стоїть «град», стає не по собі. Вони вночі не сплять взагалі, бо зазвичай саме тоді стріляють. Або ж у підвалі ховаються. Уявляєте?! А я це чую від рідних по телефону… От заради того, аби нарешті в нашій країні панував спокій, я все це роблю. Образливо лише, що це мають робити пересічні громадяни…
‒ Про що мріє Тетяна Терсенова-Заводовська?
‒ Мрію, аби онуки росли в країні, де немає війни. І щоб саме на цій землі, а не закордоном. Аби нам не довелось посеред ночі тікати туди. Знаєте, я хоч завтра можу поїхати в Грецію. Там живуть родичі по татовій лінії. Але не хочу. Я там просто помру. Тому що тут мій дім.
‒ Звідти такий патріотизм?
‒ Мати моя ‒ українка. Народилася на Тернопільщині. Та ми дізналися про це лише у 83-му. Усе життя я була певна, що вона росіянка. Бо в паспортній графі «місто нароження» – Чкалов. Та, як виявилось, моя мати й два її брати в часи правління Сталіна від органів НКВС отримали тавро «діти ворога народу» і в одну мить осиротіли. І все тому, що її батько, колишній офіцер австрійської армії, став небажаним для радянського керівництва. Тож старший брат відсидів довгих 25 років у тюрмі. А маму з її молодшим братом відправили в дитячі будинки на Урал. Дідуся та бабусю розстріляли. І найстрашніше, що це сталося напередодні коли вони отримали довідки про реабілітацію… Подібних історій було безліч у ті часи. Тож аби цього не повторилося, я хочу, щоб люди забули про чвари і просто гуртувалися заради однієї мети ‒ мирної та незалежної нашої України…
Іванна Янчук
