Поет і прозаїк, перекладач і публіцист, лауреат престижних вітчизняних та міжнародних премій, а ще – представник Станіславського феномену. Він входить до п’ятірки найпопулярніших українських авторів, його твори перекладені 12-ма мовами, а колонки, статті та ефірні розмови поширюються з блискавичною швидкістю. Про мрії та страхи, життєві висновки і, звісно, плани на майбутнє культового літератора Юрія Андруховича – в ексклюзивному інтерв’ю журналу «Like».
– Пане Юрію, мабуть, нині не знайдеш людини, яка б не чула про Вас – чи як про успішного письменника, чи громадського діяча із гучними, а деколи й скандальними заявами. Та нам цікаво більше дізнатися про Вас як про звичайну людину. З чого розпочалася персональна історія Юрія Андруховича?
Ну, напевно, з того, що я народився на світ… Трапилося це в місті Станіславі, колишньому Станиславові, майбутньому Івано-Франківську. Була, здається, ніч із суботи на неділю, тобто насправді вже півгодини, як неділя, бо я народився в нуль годин тридцять хвилин. Мама дуже старалася, щоб я вистрибнув раніше, бо це було б 12-те число, а не 13-те. Але долю не обманеш, я таки народився 13-го.
– Кажуть, щасливе життя людини починається у її дитинстві. У якій родині Ви зростали, хто Ваші батьки?
Тато був інженером-лісівником, мама – вона, дякувати Богу, не була, а є – економістом. Незвичайності трохи додавала бабця, з якою я провів у дитинстві дуже багато часу. За Польщі вона працювала вчителькою, а за совітів займалася статистикою в обласному тубдиспансері. Це були туберкульозні часи, радянська влада намагалася це побороти, їй треба було мати статистичні дані щодо цього захворювання. Щойно я прийшов на світ, бабця не змогла працювати далі й пішла на пенсію, щоб мене бавити. Діда, її чоловіка, на світі вже давно не було. Він був активним оунівцем, загинув ще в 44-му році від радянських куль.
– Знаємо, що у підлітковому віці Ви мріяли стати зовсім не літератором… Як так сталося, що все ж таки почали писати?
Здається, мені було років 16 і я перебував на залитому сонцем морському пляжі. Літо, Одеса, безліч оголених тіл і таке інше. І зненацька мені стало якось так абсолютно зрозуміло, що я повинен стати поетом. (Посміхається.) Я на той момент не написав ще жодного вірша, але чомусь вирішив, що я невдовзі почну їх писати. Так я згодом і вчинив. Через місяць-другий почалась осінь, школа, я знову став нещасним, і витримувати все це мені допомагали мої перші вірші, які я потайки записував до спеціального альбому. Він так і називався – «Альбом для стихов». Його колись завів собі мій батько, бо він був дуже талановитою людиною й вірші також, мабуть, мріяв писати. Але жодної сторінки того альбому він так своїми рядками й не помережав.
– Не так давно Ви відзначили черговий життєвий ювілей – 55 років. Зазвичай такі дати спонукають до якихось життєвих висновків. Є таке?
Та ні, я не вважаю, що 55 – це ювілей. Перший ювілей – це 75. (Посміхається.) Тому висновки поки що проміжні, а не остаточні. Один із них – що життя виявилося довгим. Але таке вже сказав свого часу поет Бродський. Щодо себе можу тільки розширити й уточнити: моє життя вже й тепер виявилося довшим, ніж я очікував.
– Якщо вже розмірковувати глобально про досягнення у житті, то чи є у Юрія Андруховича якась «життєва місія»?
Будь ласка, не заганяйте мене в пафос… Хоч якщо вже справді пафосно, то місію побачать інші. Для цього слід набрати достатньої часової відстані. З моєї скромної перспективи я лише намагався (й далі намагаюся) формулювати українською мовою такі думки, яких раніше нею сформульовано не було.
– А фобії чи страхи?
Звичайно. Дуже багато. Який же я без цього письменник? У мене є кілька постійних кошмарів, з одним і тим самим сюжетом. Але гарна новина в тому, що я навіть уві сні навчився сприймати їх легше і спокійніше. Тобто якщо в дитинстві та юності це здавалося мені жахіттям, то тепер я можу сказати, що то лише малі нічні неприємності. Бачиш такий сон і не без внутрішнього задоволення думаєш: я його бачив уже стільки разів, що зараз прокинуся – і все зникне.
– Свій день народження Ви відзначали, так би мовити, «на роботі» – презентували у рідному Франківську оновлену виставу «Альберт, або Найвища форма страти». Ні дня без творчості?
– Хто його знає. Це насправді був незабутній день народження – репетиція, сцена, клопоти, переживання, чи збереться публіка, чи заповниться зала. Я вирішив, що надалі так і треба поводитися з днями народження. Якби я святкував того дня по-звичному, то станом на 21-шу годину був би вже добряче під градусом. А тут – тверезий, як скельце, й абсолютно притомний. Так що в цьому є великий плюс.
– А які книги, чи яких авторів читає Юрій Андрухович? Чи є якась улюблена, читана-перечитана?
Я з величезним задоволенням читаю нині невеличкий роман сучасного грузинського письменника Зази Бурчуладзе «Адібас». Це низка дуже дошкульно розказаних історій з часів короткої російсько-грузинської війни у серпні 2008 року. Написано вкрай цинічно і, я сказав би, весело. Українцям це може бути цікаво зі зрозумілих причин російської агресії, хоч вона й виявилася не такою короткою, як тоді у Грузії. Романчик Бурчуладзе вражає багатством художніх прийомів, з ним не занудишся, бо він увесь повен дуже ризикованих несподіванок. Чи стану я його перечитувати, ще не знаю. Перечитував я безліч разів іншу книжку – роман Томаса Вулфа «Поглянь на дім свій, ангеле». Це моя власна версія його назви по-українськи. В оригіналі він «Look Homeward Angel».
– Читаєте Ви, і читають Вас. Особливо прискіпливо – блоги та інтерв’ю. Були і скандальні заяви, як ота, 5-річної давності, про те, що Україні варто відмежуватися від Донбасу та Криму. Що думаєте про цю ситуацію сьогодні?
Я не казав, що Україні варто від згаданих регіонів відмежуватися. Я казав, що от коли ми скинемо Януковича, то саме з цими регіонами в нас будуть проблеми, бо вони тієї зміни влади в Україні, швидше за все, не сприймуть. Отоді їм і треба було б дати змогу визначитися на референдумі, хочуть вони України чи ні. У дійсності все пішло трохи так, як я казав, а трохи не так. Референдуми там замість нас провели інші й отримали потрібний їм результат. Звісно, що ті референдуми нелегітимні, але яка вже тепер різниця? Крим, я думаю, втрачено. Території «деенер-еленер» також. Тепер головна проблема – як би не втратити ще більше. Існує тільки один варіант їхнього повернення до складу України – розпад Російської держави. Тобто якщо Росія перестане взагалі існувати. Цей варіант, між іншим, не такий фантастичний, як може здаватися. Іншими словами, Україні слід протриматися до моменту, коли труп ворога попливе повз неї рікою вниз.
– Сьогодні країна буквально живе темою війни, багато говорять про роль кожної людини у ній. Чи є у цьому контексті робота для письменників?
Так, звичайно. Письменники – це своєрідні сейсмографи, їхні передчуття, відчуття, спостереження та ідеї можуть бути в такі моменти тяжких історичних випробувань визначальними. Можуть бути, але не обов’язково є, бо політики все одно майже не прислухаються до них. Та й серед усіх інших, тобто, скажімо, не політиків, а звичайних людей, відсоток тих, що прислухаються до письменників, є доволі низьким. Однак це не означає, що письменник має махнути на все рукою й замкнутися в собі. Він у будь-якому разі – чи то війна, а чи мир – повинен робити свою справу чесно і якісно.
– Ви частенько буваєте за кордоном і живете там немало. Чи берете з собою Україну? Можливо, пропагуєте там українське…
Я не можу не брати її з собою, бо інакше то був би вже не я. Не знаю, наскільки в цьому відношенні доречне слово «пропагую» – насправді я розповідаю, пояснюю і спростовую. Один романний образ або есеїстичний пасаж може іноді зробити більше, ніж найвідвертіша лобова пропаганда.
– Зазвичай, коли вітають із днем народження, бажають, аби здійснилася «найзаповітніша мрія». Чи є така у Вас?
Є, але я не хотів би нею ділитися. Бо вона втратить усю свою «заповітність».
– Творчі люди зазвичай прихильники свободи. Та все ж таки – чи складаєте якісь плани на майбутнє? Якщо так, то що найперше у списку?
Свобода і планування не суперечать одне одному. Що більше свободи у моїх планах, то більше задоволення приносить їх реалізація. У найближчій перспективі – написати п’єсу, де головним героєм є піаніст (на замовлення конкретного театру), дописати книжку, яку розпочав ще 1990 року, записати й видати наш четвертий з «Karbido» альбом «Atlas Estremo», зіграти прем’єру літературно-музичного дійства «Антонич удома». І йти далі.
Розмову вела Наталія ЛОЗОВИК
