Сьогодні хочу познайомити Вас із моєю подругою, журналісткою, письменницею та просто чудовою жінкою – Роксоланою Сьомою. Нині вона працює інформаційним продюсером програми «Гроші» на телеканалі «1+1». А ще пише цікаві романи. Українцям припала до смаку її історична книга «Вакації у Танґермюнде» про кохання рідних дідуся та бабусі, остарбайтерів часів Другої світової війни. Не менш відомою Роксолана стала і завдяки своєму хобі, що переросло в справу її життя. Яскраві намиста в етностилі нині прикрашають жінок не тільки в Україні, а й у цілому світі. Прикраси стають оберегами, адже зберігають у собі культурні традиції.
- З чого все почалося?
З випадку. У 2011-му на Новий рік подруга подарувала мені запрошення на майстер-клас із валяння вовни. Там я навчилася працювати з інструментами і зробила своє перше намисто. Справа настільки мені сподобалася, що захотілося самостійно вигадати якусь прикрасу. Так почалося захоплення вовною. Потім я взялася освоювати інші техніки і матеріали: тканину, стрічки, фетр, полімерну глину. Згодом зрозуміла, що найближчим для мене є натуральний камінь. Робота з ним дає зовсім інші відчуття.
Мистецтво виготовлення прикрас, як і будь-яка інша творчість, потребує натхнення. Це може бути найменша деталь з навколишнього світу, якийсь образ, поєднання кольорів, зображення, квітка, листочок, калюжа, дощ чи вітер. Вони продукують нові ідеї. Тобто джерела потенційної енергії і натхнення – довкола мене. Так само, як і жінки, які купують мої намиста чи просять їх зробити. У такому разі майбутня робота асоціюється з певною людиною, і тоді намисто стає її продовженням чи доповненням до її харизми, характеру. Часто буває так, що матеріал іще в дорозі, а я вже знаю, що з нього вийде. Бо ідеї виникають в уяві задовго до того, а потім в якийсь момент просто втілюються в тій чи іншій прикрасі.
- Кожному намисту ти даєш назву. Є в тебе «Благовіщення», «Цвіт папороті», «Колиска праматері», «Панська примха» тощо. Це так важливо – давати прикрасам назви?
Кожна прикраса має свою душу. Я називаю їх «Прикраси з перцем, ой, із серцем». В процесі роботи я мимоволі віддаю їм свою енергію, позитивні думки. Та й натуральне каміння саме по собі має дуже потужну енергетику. Я страшенно люблю свої роботи. От коли закінчую якусь прикрасу, міряю і неодмінно торкаюся її рукою. Просто на фізичному рівні відчутно, як відбувається обмін енергіями. Камінь теплішає. Мої намиста для мене, як живі, тому й отримують назви. Зрештою, як і будь-які арт-об’єкти. Як картини чи романи. Це – маленькі твори мистецтва.
- Що надихає на створення прикрас?
- Усі твої намиста виглядають по-сучасному, однак мають виразний автентичний характер. Чому так?
Нині у середовищі майстрів відбувається певна дискусія. Одні вважають, що при виготовленні традиційних прикрас слід дотримуватися давніх правил і технік. Начебто не варто додавати сучасні матеріали, переобтяжувати їх фурнітурою. Інші майстри, і я в тому числі, переконані, що правила ремесла прикрашання зазнають змін, бо змінюється світ. Так, ми повинні всіляко берегти свою культуру і традиції, щоб пронести їх через століття і залишити цю багатющу спадщину нашим дітям і внукам. Але ми змінюємося, як і все довкола нас, змінюється мода, наші смаки. Тому до традиційних матеріалів, притаманних нашій культурі, як-от перламутр, який у нас називався баламутами, чи корал, я додаю сучасні матеріали. Мої намиста пасують як до вишиваної сорочки чи вечірньої сукні, так і до повсякденного одягу. Це водночас і стильно, і автентично.
- Збереження нашого, українського – що це означає для тебе?
Оте родове дерево, яке часто вишивали на рушниках, є символом життя і зв’язку поколінь. Ми, безперечно, маємо берегти той зв’язок, щоб зберегти нашу душу – душу народу. Ну, бо ким є людина без коріння? Ніким. Перекотиполем. Мусимо триматися своєї землі, своєї культури і моральних законів, навіть якщо перебуваємо в екзилі. Я от дуже шкодую, що вже немає моєї бабці, яка постійно співала. Таких співанок, яких я ніколи й ніде більше не чула. Якби мені тодішній теперішнього розуму, то я би їх записала. А так – зникли, певно, назавжди. Зараз усе українське – модне, але, попри модні тенденції, мусимо плекати наші традиції, щоб зберегти свою національну ідентичність.
- Твої намиста так само є твоїм продовженням, тобто ти вже щось залишаєш для прийдешніх поколінь…
Я не маю марнославних амбіцій з цього приводу, нібито мушу лишити щось по собі, щоб моє ім’я закарбувалося в історії… Я просто роблю те, що люблю. Я цим живу. Ділюся зі світом своїм теплом і позитивними емоціями. Для мене намиста – маленькі арт-об’єкти. Звісно, вони будуть жити певну кількість років, може, навіть кілька століть, бо натуральний камінь практично не зношується. Але, впевнена, ім’я їхнього автора забудеться значно раніше. Я буду втішена, коли знатиму, що мої прикраси роблять когось на дрібку щасливішим.
- Скільки часу ти витрачаєш на виготовлення одного намиста?
По-всякому, залежно від намиста. Від кількох годин до кількох днів. Здається, що це дуже просто – нанизати намистинки на нитку. Але то не завжди так. От я найбільше люблю корал у вигляді діжечок, але там різнокаліберні намистини: одна довша, інша коротша, якась вужча, якась ширша. Тому поки ти «відкалібруєш» і розкладеш, виміряєш ті намистинки, щоб вони гарно лягали, може збігти не одна година. Буває, що по кілька разів насиляю і розпускаю одну й ту саму низку. Бо ж хочеться, щоб намисто було бездоганним.
- Як твої рідні сприймають твоє захоплення?
О, вони страшенно мною пишаються. І не тільки рідні. Намиста я викладаю у «Фейсбуку» і там отримую схвальні коментарі. Часто жінки в приватних повідомленнях пишуть стільки приємних слів, що аж крила виростають.
- Твої намиста доповнюють образи відомих українських панянок. Приємно бачити зроблені тобою прикраси на жінках?
Я дорожу кожною жінкою, яка носить моє намисто. Коли я бачу цих жінок на світлинах, які вони викладають у соцмережах, де вони гарно одягнені, прикрашені, усміхнені, щасливі, це дуже надихає. Бо будь-яка творча людина потребує зворотного контакту, віддачі. Ти ділишся своєю енергією і хочеш отримати щось навзаєм. І для мене не має значення, відома та жінка чи ні. Яка різниця? Я дарую їм гарний настрій. І розумію, що роблю це недаремно. Щаслива сама і роблю щасливими інших.
- Це для тебе хобі?
Це не основний заробіток, але вже й не хобі. Захопленням, на яке не шкодувалося ні часу, ні грошей, це було в перші роки, коли я просто роздаровувала свої прикраси. Тепер це, як я кажу, моя маленька справа. Хоча я досі дарую намиста близьким і дорогим мені людям. Якось відома літературознавець захотіла купити моє намисто. Я кажу їй: я вам його подарую. А вона: «Як? Я так не можу!» А я їй: «А я не можу продати, не вмію». Врешті-решт ми домовилися, що одне намисто я їй подарую, а інше вона купить. От фактично та жінка змусила мене усвідомити, що свою працю треба шанувати. І я їй дуже вдячна. Бо приблизно в той час я думала взагалі покинути цю справу. Нині я маю клієнток, в яких є і по 10, і по 20 моїх намист. Один чоловік якось сказав мені, що такі речі завжди будуть популярні і матимуть попит. Хоча я вважала, що це – не хліб насущний і навіть не білизна, яку час від часу треба поновлювати. Це всього-на-всього прикраса, якою користуєшся десятки років. Але, виявилося, він мав рацію. Є багато людей, які справді цінують авторські прикраси.
- Окрім виготовлення прикрас, ти ще й пишеш. Не відволікає одна справа від іншої?
Ці процеси у мені не перетинаються. Та й тривалий час я не писала великих текстів. Думала, що вже й не буду, бо здавалося, що виготовлення прикрас перебрало на себе всю мою творчу енергію. Але ні. Очевидно, потребу писати нічим неможливо притлумити. Настав момент, коли черговий текст сам попросився на папір. Зараз пишу новий роман, і скажу, що текст і намиста не заважають одне одному. Кожна справа має свій час і місце.
- Ну, а ще ти інформаційний продюсер програми «Гроші». Як ти все це поєднуєш?
Всі мої справи прекрасно поєднуються. Я обожнюю свою роботу за цікавість, за веселий колектив, а особливо за те, що вона залишає мені час для творчості. Я працюю через тиждень. Тому тиждень я або пишу, або вигадую намиста, або те й інше одночасно. Набираюся позитивних емоцій. А тоді з гарним настроєм беруся до роботи на «Грошах». Насправді це дуже важливо, коли працівник має простір і час для реалізації власних амбіцій, тоді він більше віддається повсякденній праці.
- Що побажаєш нашим читачам?
Побажаю того, що маю сама. Гармонії. Гармонії зі світом і з самим собою. Коли ти врівноважений, то світ довкола усміхається, підлаштовується під тебе. Я не знаю рецептів, як цього досягнути. Але точно знаю, що внутрішній спокій наповнює людину позитивом і добром, якими хочеться ділитися.
Лариса ФРЕЇШИН
