За його плечима – гори, а в серці вогнем горить любов до рідної землі. Справжній гуцул із Косова, він перевернув франківський театр своїм непідробним патріотизмом, потужною харизмою та молодою енергією. І навіть зажив собі слави «націоналістичного» режисера. А ще разом із своєю професійною командою акторів взявся змінювати свідомість людей і на роз’ятреному війною сході. Цей відчайдушний вчинок керівник івано-франківського академічного облмуздрамтеатру Ростислав Держипільський називає не інакше, як місією. І переконує – люди мистецтва завжди повинні стояти в авангарді життя своєї країни.
– Ростиславе, ми зустрічалися з Вами на репетиціях «Фронтового вертепу». А потім Ви повезли на передову ще й власну виставу. Як так сталося, звідкіля взагалі взялася ця божевільна ідея – їхати з театром на східний фронт?
Як я кажу, від свого хреста не втечеш. Із нашим професійним колективом ми повезли на схід професійну виставу «Націю», за однойменною книгою Марії Матіос. Ми побували в Сватовому, в Кремінній і Сєвєродонецьку. А потім просто їздили з колядками на блок-пости. Не хочеться вдавати з себе героїв, тому що справжні герої – ті хлопці, що там, але якщо немає можливості чи складаються так обставини, що ми, митці, не можемо фізично захищати нашу землю, то потрібно якимось іншим чином докластися. Я вважаю, що це обов’язок кожного українця, кожного громадянина, людини, яка живе на цій землі, що зараз кровоточить.
– Але грати на сцені тут чи в якомусь іншому театрі – це одне, а виходити до публіки там, де велися бойові дії… Не страшно було?
Коли ми перший раз грали там, на виставі були присутні не лише бійці, але й місцеві жителі (про це нам уже потім сказали), а вони, повірте, і зараз не всі підтримують Україну. Тоді ледь не півзалу стояло на боці ЛНР. Перед прем’єрою завжди страшно, але таку важку енергію я не пам’ятаю, коли відчував. Мені хотілося від неї втекти. Втекти від того незрозумілого згустку, невідомо було, чим все це закінчиться, як присутні можуть зреагувати на ту чи іншу обставину. Були різні ситуації. А далі, вже після вистави, свідомість людей змінилася. Казали, що приходили подивитися на бандерівців і не знали, що «они такие красивые». Настільки була викривлена там психологія, настільки їх зомбували, що ми з якимись рогами, не знати, які страшні люди, а тут – все по-іншому. Ми розуміли, що це не так вистава, як місія. На її початку я виходив із розумінням, що маю взяти перший удар на себе, і розказував: «Даруйте, що ми стільки років не приїжджали, це, мабуть, штучно створювалося. І привезли ми вам не щось розважальне, не якусь комедію, а наше найболючіше – те, як в кінці 40-50-х років на наші західні землі прийшла радянська влада, ту трагедію, що з нами трапилася, як людей розстрілювали, вивозили у тюрми і забороняли на їхній Богом даній землі жити.
– Власне, хотіла спитати – чому саме «Нація»?
Я ж кажу, на жаль, історія повторюється. І якщо ми не робимо висновків з минулого, маємо шанс наступити на ті самі граблі в майбутньому. До нас підходили люди зі сльозами на очах і говорили: «Все те, що ми побачили в «Нації», тепер відбувається у нас, зараз». Їхати з «Нацією» було страшно, але це дуже правильна історія. Тому що там немає однозначності – що ці хороші, а ці погані. Ми говоримо про звичайного українця, який потрапляє в жорна історії, і вони його перемелюють. І там є ось цей символ ляльки-мотанки, нами придуманий – що ми всі одна нація і всі одна рідня. Це давній український оберіг, який, за віруваннями, є посередником між тими, кого вже нема на цьому світі і кого ще нема. З ляльки-мотанки виходять чи то бандерівці, чи вояки радянської армії, проживають своє життя і повертаються. Тобто ми не засуджуємо, а просто вимолюємо. Ця вистава у нас – драма-реквієм, або ще, підсвідомо, ми її називаємо «молитва за націю». Щось в тому є.
– На східний фронт насправді їздили багато митців – співаки, гурти, художники, але щоб цілий театр – я такого не чула…
З нами туди їздила і Марія Матіос (посміхається). Письменники – розумні люди, вони вміють мовою пера щось гарне зробити. Так от, вона сказала: «Цими днями на Луганщині був відкритий другий український фронт – духовний». А ще там був чоловік з Верховини, колишній актор, а тепер уже замкомбата. Він прийшов якось до нас на виставу і каже: «Ви розумієте, я зброєю не змушу оцих людей, які і далі нас не сприймають, любити Україну, а ви своїм мистецтвом це робите. Проникаєте в душу і щось там перевертаєте».
– Перевертаєте душі не лише на фронті чи на рідній сцені, але й за кордоном. Від нашої «Солодкої Дарусі» плакало ж не одне місто за океаном?
Так, «Нація» – це така посестра «Дарусі». «Солодка Даруся» була спочатку. І де ми тільки з нею не побували – в Польщі, та це не така вже й дивина, це наше ближнє зарубіжжя (хоча там ця тема також щемлива, бо в них ставлення до бандерівців теж специфічне, але якщо це подавати правильно – не лобово і примітивно, що ці добрі, а ці погані, а на прикладі людини, тоді зникають ось ці політичні речі і ти розумієш зсередини, як воно було), в Канаді (Торонто і Монреалі) і США (Нью-Йорку, Нью-Джерсі, Клівленді, Філадельфії, Чикаго). Насправді, все ж таки непересічні були наші гастролі – вперше за всю історію наш театр перетнув океан, і, знову ж таки, там ми збирали величезні зали. Хоча наша «Даруся» камерна вистава, усього на 150 місць, а тут півстадіону люду – серце все одно проймає, коли ці тисячні зали плачуть. Є щось у цих виставах – в першу чергу, це геніальні твори Матіос, плюс молоді красиві актори, які володіють сучасною театральною технікою, без награшу. Дуже багато сцен народжувалися тут і зараз, вони живі і мають існувати також тут і зараз. Якась така магія твориться на сцені і передається глядачам, і вже через оцю духовну спорідненість виходить на інший рівень якості.
– А чому взагалі Ви взялися за твори Матіос?
Тоді я ще не був директором, а просто актором і мав курс в Інституті мистецтв, де вчилася наша «золотая молодежь», яка уже зараз створила наш молодий фонд театру. І якось мені кума каже: «Ти взагалі читаєш сучасну українську літературу? Ти ж повинен орієнтуватися». І принесла мені купу різних книжок, зокрема «Солодку Дарусю» Матіос і «Перламутрове порно» Карпи. І я (сміється) звичайно, взявся читати Карпу, а дружина взяла «Дарусю». І вже я в одній кімнаті сміюся, а вона в іншій плаче. Я кажу: «Галю, це капець, це таке класне, такий колорит, такі близькі мені вислови, цей сленг… Ну, є, звісно, слизькі моменти, але це сучасність, почитай, це бомба». А вона: «Так, так, ти почитай це». Ну, я взяв, але так – нє, нє не буду. І їхав якось до Києва, прихопив в дорогу і теж присів. Вранці прокинувся, дочитав, сльози течуть, це мене перевернуло. Для чого глядачі ходять в театр? Щоб відчути катарсис. От і я відчув таке очищення, прочитавши. А потім ми створили радіофільм, і коли записували, в мене почали перед очима стрибати картинки. І все, я пішов до своїх випускників і кажу: давайте спробуємо, це буде або наш найбільший успіх, або найбільший провал. Зробили дипломну роботу, потім мене призначили директором, і вона потрапила в репертуар. І тоді пішов бум і розголос.
– Чи думали тоді, що ця вистава зможе настільки багато змінити?
Абсолютно не думали, абсолютно. Я ж кажу, це була дипломна робота. І ми просто її робили, працювали чесно, відверто, разом. Хотіли насправді зробити якийсь новий крок, не хочу казати такі гучні фрази «в українському театрі», для себе в першу чергу. Але щоби про український театр не говорили як про примітивний, шароварний, побутовий, неконкурентоздатний для Європи. Щоби по-іншому подивилися, бо я завжди казав, що ми крутий театр, цікавий, єдине – нам потрібно і в театрі, і у всьому взяти західну форму, сучасні театральні методи, але залишити унікальну українську душу, нашу емоційність, наше вміння бачити красу, світ – ми цим можемо бути цікаві для них. І власне поєднання цього і створило, напевне, феномен «Дарусі» і «Нації», і багатьох інших вистав, які є в нашому театрі. Саме тому наш театр зараз так звучить і в Україні, і в світі.
– «Нація» була просто продовженням «Дарусі» чи тут уже був певний задум дати посил глядачам?
Ні, я ж директор – щаслива людина в тому, що можу собі дозволити робити те, що хочу, на відміну від режисерів. Почалося все з маленького – прочитав одну із новел «Прощай мене». Там нічого такого немає, лише діалоги. Але це – геніально. От і кажу Олексієві: давай щось таке зробимо, перформанс чи що – не знаю. А потім ми поїхали в Одесу на фестиваль, який фінансувало російське мінкультури – ще в часи Януковича. Подивилися ми першу виставу, а коли на фуршеті пили за «за воссоединение Украины с Россией», вирішив, що тут все ясно і просто – до побачення. А потім, коли вже їхали на море, таксист нам каже: «От пацаны, вижу, вы такие классные хорошие, но я вас ненавижу за то, что вы говорите на украинском языке». Така собі реплічка, але накрило дуже серйозно. Потім пішли на Дерибасівську, і там я купив собі цю книжечку, знову ж таки, російською мовою. І ось тоді й прийшов цей образ Нації, яка робить труну, а в кінці вистави вона стає колискою. Переродження. Основна концепція була придумана там.
– «Триптих» Марії Матіос один із найпопулярніших, але насправді в репертуарі театру є ж іще багато українських вистав…
Так, «Енеїда» ще дуже крута в цьому плані. Вона теж дуже українська. І власне, що мене дуже вразило, чому ми її взяли… Коли після революції почалася АТО, війна, я собі думав, що ж таке поставити в театрі – і розважальне фігня, бо виглядає як образа, і вантажити не можна, бо й так погано. Поїхав у Косів, ліг на подвір’ї і взяв почитати «Енеїду». Ми всі знаємо її як розважальну – коли там гульки, Еней гуляє у Карфагені, Дідона, пекло, рай – це відоме. А остання частина, та, де війна, така трохи й нуднувата, але я читаю, а там – як про сьогодні. Котляревський описав, як почалась та війна, як кулі із сливок і кісток поробили, а щити із ночв – ніби як тут Майдан починався. Потім полки набрали, там полки по городах назвали – «Азов», думаю. Капець просто. Читаю і думаю: це не може бути та не може бути. От фактично звідси «Енеїда» і «відкопалася» – від цієї останньої частини. Але треба було показати, як вони жили – все ніби прекрасно, а тут бах – і війна.
– А «Оскар і Рожева пані»?
«Оскар і Рожева пані» – це вже благодійна вистава. Є, наприклад, думка, що мистецтво загалом і театр зокрема повинні бути космополітичними, не реагувати на те, що відбувається в суспільстві, а я особисто вважаю, що він має бути в авангарді, на передовій того, що відбувається в державі. Тому й ті наші вистави за Матіос, і інші завжди мали свою чітку політично-націоналістичну позицію, мене навіть називали націоналістичним режисером (сміється). Так, війна – це наша дуже болюча частина життя, але ми повинні жити далі і не маємо права не звертати уваги на інші виклики, які суспільство нам кидає. Ось, зокрема, проблема паліативної допомоги, допомоги невиліковно хворим дітям. Це величезна проблема. У світі це питання вже давно дуже чітко вирішене, а ми як у кам’яному віці. І немає людей, які би взяли на себе цю роль і почали цю ситуацію виправляти. Ну, от погодилася наша землячка Ірма Вітовська, і ми почали працювати. Під час цих вистав збираємо гроші на виїзні відділення паліативної допомоги. Ми завжди кажемо – і Ірма, і я: ніхто не знає, скільки нам тут залишилося. І ми повинні змінити ставлення до цієї проблеми – ось це і було основним завданням цього проекту. Бо кажуть: ці діти й так помруть, для чого їм чимось допомагати? Але в цілому світі так є – ці останні дні можна прожити якісно. Ось є у дитини мрія, скажімо, поїхати в Париж, у Діснейленд, ще кудись. І треба знайти таких людей, які можуть реалізувати цю мрію, і дитина зможе піти зовсім по-іншому туди.
– Тобто театр має надважливу місію?
Я завжди кажу: є два храми – церква, де теж відбуваються надзвичайні духовні очищуючі речі, і театр – храм мистецтва. Якщо все зробити правильно, мистецтво і театр зокрема можуть очищувати душі людей, лікувати їх не гірше, ніж церква.
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
