Його історія, як і тисяч українців, розпочалася з Майдану. «А точніше, у грудні, – розповів мені у телефонній розмові телеоператор, фотокореспондент, а тепер доброволець полку «Азов» Руслан Ганущак. – Коли всю країну сколихнуло побиття студентів і була перша спроба розігнати Майдан, я взяв свій наплічник і поїхав до столиці. Спершу я там був як небайдужа людина. Там потрапив до афганців. Щоночі разом з ними патрулював вулиці та стежив за порядком. А вже перед Новим роком поїхав додому і взяв свою відеокамеру. Відтоді патрулював з камерою. Просто фільмував побут. Тоді в мене виникла думка зробити відеопортрети тих, хто там. Майданівців. І першою людиною, в якої я взяв інтерв’ю, був Сергій Нігоян».
Згодом інтерв’ю з одним із перших героїв Небесної сотні побачили всі. Адже Руслан після загибелі хлопця, не вагаючись, передав відео на центральні телеканали.
- У мене є ще багато таких інтерв’ю з різними людьми, і я думаю, що вони дочекаються свого часу. Й увійдуть до мого фільму…
- Розкажи, Руслане, як ти потрапив на схід…
- Ще під час Майдану я почав співпрацювати з німецькими телеканалами. І в квітні-травні їздив з ними на Донбас. Там на власні очі бачив, як зароджуються ЛНР та ДНР. Ми жили в Донецьку, а звідти щодня їздили у різні міста: Словʼянськ, Краматорськ, Маріуполь, Луганськ, Горлівка… Там я бачив якихось зомбованих, обдурених людей з великими очима, які кричали «Расєя!!!». Мені було так гидко, і я не міг зрозуміти чому. Ну, а вже після спілкування з місцевими патріотами та бізнесменами картина почала прояснятися. Мені пояснили, які люди тут живуть і звідки вони взялися. Розповіли, як Сталін планував цей регіон. Виявляється, схід України був запланований як металургійно-промислова кузня. Тут не повинно було бути інтелігентних, освічених людей. Тут мали жити робітники, які відпрацювали свою норму, випили сто грам і пішли спати. Ну, хіба ще за 30 кілометрів поїхали всі гуртом на море, відпочили і знову до роботи. Тут дотепер робочі працюють чотири доби і мають один вихідний. Це дуже важко. І зрозуміло, що вони незадоволені своїм становищем. В них нема тої духовної їжі, і дуже легко їм підкинути винуватих у їх проблемах. І російська пропаганда цим скористалася і внесла їм у вуха, що у всьому винувата «українська хунта», український уряд, можновладці…
- Яке тоді було твоє завдання?
- Я знімав усе, що там відбувається. Демонстрації… Бувало, дивом вдавалося з тих мітингів виходити цілим і неушкодженим. Бо то був неконтрольований натовп обкурених… Не було жодних перепон, аби зупинити російського агресора. Адже сама міліція роздавала молодим хлопцям спортивної статури зброю, аби ті організовували сутички і наводили жах на місцевих. Ці молодики дуже жорстоко розганяли проукраїнські демонстрації. Було смертельно небезпечно мати в Донецьку на собі українську символіку. Не дай, Боже, в тебе в машині знайшли б синьо-жовтий прапор… Я знімав, як зароджується перший добровольчий загін «Донбас». Як їх тренували грузинські інструктори. Це почалося з 20-30 воїнів добровольців. Тоді ходили чутки, що це нібито з Західної України приїхали наводити лад. Але насправді там з тих бійців була тільки одна людина із заходу. У нього був позивний Бандера. Ось така пропорція. А всі решта – місцеві, які розуміли ситуацію, усвідомлювали, що на них насувається і що треба боронити свій край.
- Як тобі працювалося тоді?
- Я змушений був говорити тільки російською, тому що я був представником німецького телеканалу російського бюро. Про українські ЗМІ там не могло бути й мови. Жоден український телеканал тоді туди не міг потрапити. Увесь час у мене було таке страшне відчуття, що я в тилу у ворога. Я залишав свій паспорт у готелі, щоб ніхто не міг побачити, що в мене івано-франківська прописка. І хоч у мене була акредитація в ДНР, я мав таке відчуття, що я бандерівець і що якщо добре придивитися, мене легко вичислити. Не те, що я чогось боявся, просто було некомфортно… Я повернувся до Києва майже останнім рейсом, який звідти ще відправлявся.
- Коли ти вирішив поїхати на схід знову?
- Я уважно стежив за тим, що відбувається на сході, і в якийсь момент зрозумів, що не можу сидіти вдома. Я здзвонився із друзями, з якими був на Майдані, і сказав, що хочу знімати війну. І мені повідомили, що «Азову» потрібен оператор.
- Скільки часу ти вже там?
- Від серпня минулого року. Перші дні пішли на адаптацію. На четвертий день я потрапив у саме пекло війни – Іловайськ. Я з перших хвилин не вимикав камери… Це стало моєю першою стрічкою про війну “Два дні в Іловайську”. Ця стрічка знята людиною, яка вперше чує постріли гранатометів, яка не має жодного поняття, як себе вести, що робити і як себе захистити…Тоді не обійшлося й без пригод.
- Розкажи детальніше.
- У перший день я вирішив зняти захід сонця і відстав від своєї команди. Я їх загубив. Добирався вже з іншим батальйоном. На другий день я вже зрозумів, куди треба прямувати – в самий Іловайськ. Утім, в машині не виявилося місця для мене, і я туди дістався «попутками» в лапках. Їхав у вантажівці зі снарядами для танку. Потім попросився до хлопців із Шахтарська. Тоді ця колона потрапила під обстріл. Єдине, що я тоді розумів, – що б не сталося, не вимикати камери…
- Страшно було?
- За своєю професією і за натурою я до всього ще й альпініст. У таких людей є інстинкт розумного страху. Тобто ти або робиш, або боїшся. Якщо ти боїшся, то краще нічого не робити. Насправді страшно було потім. Коли показали отвори від куль у вантажівці, в якій ми їхали. Страшно було, коли пораненого Аксьона,18-річного хлопця з Луганська, не довезли і він помер. Страшно, коли усвідомив, що то був котел і що він закрився, і що нам завдяки мудрому командуванню вчасно вдалося вирватися. Страшно, коли стало відомо, скільки людей там загинуло і наскільки це все було жорстоко й холоднокровно. А за себе не треба боятися. Мені завжди подобалась фраза: «Не важливо, скільки ти живеш, а важливо, як ти живеш». І важливо, щоб тобі не було соромно сказати дітям, де ти був, коли в твоїй країні відбувалась визвольна війна.
Ти береш участь майже у всіх бойових операціях. Що вдається зняти, сфотографувати?
- Так виходило, що активні фази під час боїв я знімав на відео, записував інтерв’ю з добровольцями. А під час перепочинку доходить черга до фотоапарата. Тому світлини в мене більш спокійні. Просто портрети бійців.
- Хто вони, твої герої?
- Напевне, всі чули, хто такі «трьохсоті». Але не всі знають про «девʼятсотих». Цю історію розповів мені наш медик. Під час боїв у Широкино до госпіталю привезли пораненого бійця. Осколок потрапив у руку. Його заштопали. І от щойно він прийшов до тями, каже: «Так, все, я побіг!» «Та куди ти?!» – його питають. На що він: «Все, там мої хлопці!» І він пішов. Наступного дня його привезли з іншим пораненням. І він знову тікає. На третій день боєць вкотре опиняється з пораненням у госпіталі. Тепер він вже «девʼятсотий». І от я саме серед таких хлопців.
- Коли ти перебуваєш на східному фронті, що тебе вражає найбільше?
- До усіх пострілів, вибухів можна звикнути. Але не можна звикнути до того, що тебе залишають друзі. Тут, на фронті, людина, яку ти знаєш якихось півгодини, але ти був з ним в одному окопі, стає тобі дорожчою за родича. І коли втрачаєш таку людину, це дуже боляче. А коли це стається на твої очах, це ще важче… Іноді здається, що не стане сили це пережити…
- У фотографів та операторів зазвичай є омріяний кадр, за яким вони женуться чи не все життя. А в тебе?
- Вибач, але це банально. Я не роблю це заради знімка. Для мене важливий сам процес. Мені важливо, що я перебуваю зараз поруч із цими людьми. Тут ми стикаємось із тим, що місцеві мешканці дуже мало знають про добровольців, і ці люди не вірять, не довіряють нам. Але після того, як ти з ними поспілкуєшся, у них кардинально змінюється ставлення.
- Тобто така собі пропаганда?
- Так. Я тут зі своїми побратимами останнім часом тільки цим і займаюсь. Я брав участь у місцевому кінофестивалі. Демонстрував свою стрічку про Іловайськ, а ще організовував фотовиставку. Ми зараз співпрацюємо з місцевими телеканалами.
- Твій документальний фільм про Іловайськ вже побачили чимало українців. Над чим зараз працюєш?
- За останніх півроку назбиралося матеріалу. Багато відзнятого про Широкино.
- Для чого це все тобі?
- Я бачу такий сенс: щоб люди це пам’ятали і не забували. Щоб це залишалося і не викривлялося іншими. Подати так, як є насправді. Я вважаю, що найбільш достовірно про це може розповісти та людина, яка тут була і все це пережила. І я вважаю своїм обов’язком це зробити. Нам ця незалежність дісталася, як манна з неба. За неї не проливалася кров. Зараз ми її відвойовуємо. Скільки землі вдасться відвоювати, ніхто не знає. І коли це все закінчиться, також ніхто не знає. Але те, що ми відвоюємо, буде нашим! І буде цінуватися нами і нашими дітьми.
- Не втомився?
- Ні. Як не крути, ми все одно повертаємось до наших предків і до того, як наші діди і прадіди розуміли цей світ. Я маю на увазі те, що захищати свою країну, свою територію повинен кожен нормальний здоровий чоловік. І це є природно. Від цього втомитися неможливо. Якщо у нас хтось ховається, намагається дати хабар у військкоматі, то тут ти бачиш протилежне. В цьому товаристві просто хочеться бути.
- А коли все ж плануєш повертатися?
- Я хочу дочекатися якогось логічного завершення цього всього. Якщо не закінчення війни, то її переходу у якусь іншу фазу.
Ми ніби завершили свою телефонну розмову, попрощалися. Але за кілька хвилин Руслан знову передзвонив. І ось його слова: «Ми живемо в унікальний час. Ми можемо щось зробити для цієї країни. А тому не потрібно зупинятися! Не можна сидіти вдома і спостерігати. Адже як ми цього не зробимо, ніхто за нас цього не зробить. Ніхто тобі на тарілочці не принесе свободу і все, що ти вважаєш хорошим життям. Треба йти і виборювати, відстоювати! Не важливо, скільки тобі років, скільки в тебе дітей і який ти маєш бізнес – іди і щось роби. Щоб потім не було боляче і соромно…»
Іванна ЯНЧУК
