Могутня і легендарна, в одних вона викликає національну гордість, в інших ненависть та острах навіть більш, ніж через півстоліття. Українська повстанська армія, військо нескорених, має чимало незвіданих сторінок, а її історія сповнена дивовижними фактами. Одним із таких беззаперечних феноменів є те, що в лавах УПА, окрім українців, воювали і чимало представників інших націй.
Незгодні з фашизмом
Про іноземців в УПА добре знають у Музеї визвольної боротьби імені Степана Бандери. Його директор Ярослав Коретчук гортає довгий список імен: «Мішель Градельоно – офіцер італійської армії, воював у курені УПА «Бойки», загинув в 1947 році на території Львівської області, Гранді – офіцер італійської армії, його доля невідома, Неро – старший капітан італійської армії і УПА, заарештований у 1944 році…». Італійці в цьому переліку – вельми нечисленна група. Всього є дані про сімох. Та чи не найвідоміший із них – римлянин Августо Доніні із псевдонімом Михась. У складі італійської армії воював проти більшовиків. Однак у 1943 році перейшов до лав УПА, де його називали лікарем, адже, маючи медичну освіту, він допомагав ставити поранених повстанців на ноги. Загинув іноземець у 1946 році у селі Вікняни Тлумацького району. Там Доніні вшановують і досі – встановили пам’ятник і назвали одну з вулиць його іменем.
Ще одна яскрава особистість – знаменитий бельгієць Альберт Газенбрукс, який працював диктором на підпільній радіостанції «Вільна Україна» з кодовою назвою «Афродита». Англійською та французькою мовами він передавав у світ правдиву інформацію про український національно-визвольний рух. Та у 1945 році органам НКВС вдалося знайти криївку, з якої велося мовлення. Пораненого бельгійця взяли в полон, а згодом засудили до 10 років у виправно-трудових таборах. Вийти на волю Газенбруксу вдалося після смерті Сталіна у 1953 році. Він повернувся додому, в Бельгію, проте час, проведений в українському підпіллі, завжди згадував з особливим трепетом. Помер у Брюгге, у віці 64 років. Його було реабілітовано посмертно. А в 2010 році Президент України нагородив повстанця орденом «За заслуги» І ступеня.
Були в УПА і представники інших націй, зокрема німці та угорці. «Це в основному ті, хто були мобілізовані до німецької армії, прислані у вигляді поліційних підрозділів або ж прибули як адміністрація до окупованих українських земель, – розповідає Ярослав Коретчук. – Багато німецьких та угорських солдатів не сприймали фашизм та нацизм. Тому дезертирували і переходили до повстанських підрозділів, щоб вести боротьбу проти цих режимів. Іншого шляху не було. УПА була для них альтернативою, щоб не воювати далі за інтереси Гітлера. Більшість з тих іноземців залишалися в підпіллі, загинули або ж потрапили у радянський полон і відбули терміни у таборах ГУЛАГу».
Також пліч-о-пліч з українцями воювали хорвати, серби, французи, чехи, словаки. Та їх буквально можна перелічити на пальцях. Значно більше серед упівців було вихідців з Радянського Союзу. У тому числі – і росіян.
Як радянський генерал-майор в УПА воював
Грузини, азербайджанці, росіяни, вірмени, киргизи, казахи, білоруси, багатьох із них повстанці визволили з німецьких таборів. Це були переважно колишні солдати Радянської армії. Керівництво Організації українських націоналістів мало своє зацікавлення залучити їх до руху опору. І в певний історичний період інтереси збіглися.
«Наявність на території, де діяла УПА, іноземців, що вешталися без будь-якої роботи, становила певну небезпеку, що рано чи пізно вони почнуть організовувати радянські партизанські загони. Цього головне командування УПА не могло допустити, – пояснює Ярослав Коретчук. – Одночасно в 1943 році відбувається зміна в ідеологічних основах керівництва ОУН, яка полягала в тому, що розвалити Радянський Союз з його комуністичною системою самій лише Україні буде доволі важко. Тому якраз на цих іноземців з радянських республік робили ставку, щоб долучити їх до визвольної боротьби під гаслами повалення «тюрми народів» – Радянського Союзу і створення незалежних держав – як України, так і інших республік».
Цікаво, що до лав УПА долучалися не лише рядові солдати Червоної армії, а й військовослужбовці високого рангу. Зокрема, серед дослідників триває дискусія щодо росіянина, радянського генерал-майора Павла Сисоєва, який начебто воював спільно з повстанцями. «Він потрапив у німецький полон, проте втік звідти разом з групою червоноармійців, – каже Ярослав Коретчук. – Павло Сисоєв опинився на території Рівненщини в 1943 році і, видаючи себе за українця, простого вояка Червоної армії, вступив до УПА, був кулеметником під псевдо Петро Скирда. Проте через деякий час дезертирував з УПА і перейшов до радянських партизанів. За свою службу в лавах українських націоналістів був пізніше репресований радянською владою. Багато дослідників схильні вважати, що ця історія правдива. Однак найбільша складність – брак джерел, які дали би змогу підтвердити цей факт. Можливо, з часом вдасться їх відшукати».
За словами історика, перехід червоноармійців в УПА, а згодом – назад до радянського війська, яке поверталося з перемогою у Другій світовій війні, був доволі поширеною практикою. Деякі з уродженців Союзу, що певний час воювали спільно з українськими повстанцями, згодом обертали зброю проти них. Проте віроломними були не всі. Дехто залишався на варті визвольного руху до останнього подиху. Як-от татарин із псевдонімом Астра. Народився у місті Саратов, його батько – татарин, полковник Червоної армії, мати – росіянка. Хлопець у 17 років дезертирував з лав радянської армії і перейшов до УПА. Працював у редакції газети «Лісовик», яка виходила для місцевих відділів УПА. Батько декілька разів робив на нього облави, мати у листах просила його здатися радянським органам влади, сподіваючись, що через татові зв’язки йому вдасться уникнути репресій. Однак через три роки, перебуваючи в оточеній ворогами криївці, хлопчина обірвав своє життя пострілом у скроню, так і не здавшись.
Скільки саме іноземців воювали в УПА, нині складно достеменно підрахувати. Історики сперечаються, чи мали громадяни інших держав істотний вплив на формування визвольного руху в Україні. Втім, сам факт такого союзництва у розпал світової війни викликає захоплення. Маючи організовану структуру і ресурси для ведення підпільної боротьби, українські націоналісти зуміли залучити до своїх лав цілі підрозділи іноземців, незгодних із комуністичним ладом та фашистським режимом. І впродовж декількох років у центрі Європи чужі люди, з інакшим менталітетом і традиціями, боролися та гинули за Україну, відстоюючи водночас незалежність своїх держав.
Ольга РЕГА
