Кажуть, успішна бізнес-леді приречена на самотність. Бо власна справа забирає так багато часу, що його не залишається не те що на радощі життя, але й на те, щоб бути просто жінкою. Утім вона власним прикладом повністю заперечує цю тезу. Адже називає себе передовсім «успішною бабусею», на власні очі побачила півсвіту і навіть пише вірші. І шлях до щастя, переконує ДАРІЯ МАЦИШИН, насправді не такий вже й складний.
– Власна справа займає дуже багато часу, а що залишається у бізнес-леді на особисте життя?
Найперше в кожної людини, а в бізнес-леді насамперед, має бути правильний розпорядок дня і часу. І тоді ти маєш час на все. В мене теж був такий період, коли я тяжко працювала, і часу тоді було значно менше, але я все-таки знаходила його на сім’ю, своїх дітей, а тепер і онуків. Сім’я завжди на першому місці. А коли я вивільнилися від основної роботи, в мене стало стільки вільного часу, що я почала думати, куди себе подіти. Одразу почала шукати собі щось нове. І громадською роботою займалася, і політичною, і благодійною… Сьогодні працюю над проектом, який передбачає створення унікального за своїм характером кооперативу нового типу.
– Але це теж робота, а щось таке для себе як для жінки..?
Для себе пишу вірші. Коли на мене находить. Як кажуть всі поети, так і я відчуваю це – пишеться більше тоді, коли тобі тяжко. Коли в тебе болить серце, коли душа щемить. Тоді найліпше пишеться. В мене були такі періоди. І тоді я, напевне, найбільше написала. Зараз пишу менше, але буває, що находить…
– А коли почали писати?
Писала ще в школі. Пригадую, на випускному читала свій вірш про те, як ми переживаємо, що завершуємо навчання і стоїмо на порозі вільного життя. І навіть його не зберегла. Хоча є й такі вірші, які записала і час від часу читаю, перечитую, і друзі читають. І дуже часто питають, чому я не друкуюся.
– От власне…
Якось до цього ставилася дуже легко, вважала, що я займаюся бізнесом, займаюся сім’єю, а вірші – це для поетів, а не для мене. Але прийшов такий час, що мої вірші все-таки надрукували. Видавали книжку про Івана Франка, до його сторіччя від дня смерті і 160-ліття від дня народження. І я вирішила, що буду в цьому проекті.
– Усі Ваші вірші там про Франка чи є й інші?
Там була така умова, щоб було щось дотичне, хоча б один-два вірші. І в мене такі були – перший про Івано-Франківськ і про «дух, що тіло рве до бою». Я така, знаєте, це моє єство. Все життя мене кудись рве, тягне, і так – «боротись значить жить». Ці слова Франка для мене життєвий девіз. Але дала туди і легкі свої твори, як Франкове «Зів’яле листя», лірику…
– Це такий дебют?
Ще колись давно у калуській районній газеті про мене писали як про бізнес-вумен і деякі вірші публікували. А так, щоб серйозно – я ніколи і не намагалася, хоча й мала можливість. Раніше займалася пропагандою книги і знала багатьох письменників особисто, організовувала їм творчі вечори. І маю дуже багато книжок у власній бібліотеці з підписами авторів. Так що з книгою дружила і мала можливість видати собі книжку. Це і зараз не проблема – фінансуєш, і вона виходить. Але я завжди ставлю собі питання: чи потрібна ця книга народу? І от лише коли мені запропонували, добре подумала і погодилась.
– Знаємо, що Ви дуже активно підтримуєте й інших творчих людей…
Безперечно. Я намагаюся творчим людям допомагати, усіляко сприяти, тому що це мені близьке по духу і мистецтво я дуже люблю у всіх його проявах. Коли буваю в Німеччині, в своїх дітей, обов’язково відвідую всі театри, незважаючи на те, що досконало мови не знаю. Але я відчуваю ту емоцію, і моя душа щемить. І мені це дуже приємно. Ходжу дуже часто на різноманітні творчі вечори, коли буваю в інших країнах. Це пріоритет. І це мене завжди надихає. І я звідти черпаю енергію. Мистецтво робить мене добрішою, розумнішою. Я про це навіть у віршах писала – що хочу бути більш легкою для нашої землі.
– Бачу, ще одне Ваше захоплення – це мандри…
Так, про подорожі я мріяла від маленької. Дуже багато. Мене завжди цікавило, як там, в іншій країні живуть, чим захоплюються, яка в них земля, територія… Коли читаєш літературу і бачиш собі те все в уяві, а потім наяву, це дуже цікаво і розширює твій світ. Ти бачиш його по-іншому. Порівнюєш. Це все дуже для мене зворушливо.
– А коли ця мрія мандрувати стала реальністю?
Захоплення в мене з дитинства, а можливості реалізувати його не було. Ви ж знаєте, жили ми за Радянського Союзу. Хоча і тоді я об’їздила Кавказ, весь Сибір. Може, не так далеко, але в Алтайському краї побувала, купалася у великих ріках, в високогірних озерах. І все це мені завжди було цікаво. А коли вже Україна стала самостійною, коли відкрився нам шлях до Європи та інших континентів, одразу почала їздити. В Африку, Азію… Я багато країн об’їздила і багато чого вивчила.
– Куди мандрували останнього разу?
Цього року вже встигла побувати в Ірані. Була в нас така експедиція. Об’їздили всю країну, і вона виявилася дуже цікавою. Я навіть близько собі не уявляла, наскільки. Звичайно, в них свої порядки і закони, тому просто в аеропорту ми мусили одягнути хустини і себе цілком, щоб ніде ані ноги не виглядали, ані руки. Хоча там нині йде послаблення режиму. Все одно всім править релігія. Та сам Іран дуже цікавий, і не лише своїм ландшафтом. Ви знали, що їхні водопроводи, побудовані ще до нашої ери, працюють понині? І це вражає. Вони все тримають в порядку. Не те, що у нас – було багато хорошого, але ми його понищили. А я ще колись думала, що Іран – то країна третього світу…
– А взагалі, у скількох країнах Ви побували?
Не рахувала, але в багатьох. Була в Азії, об’їздила всю Європу. Скандинавія дуже цікава. Передовсім своїм ландшафтом: там така краса – високогір’я і фіорди. Тут тепло, купаєшся в морі, а підіймаєшся нагору – там сніг летить. І ці їхні фольклорні надбання. Якась така демократія всюди. І ти собі думаєш: ми ж така країна, яка вийшла хай з тоталітарного режиму, але ж розвинена. А виявляється, ні, ми залишились тоталітарними. Що робиться в нашій державі – це немислимо. А коли їздиш по світу, бачиш, який там лад і порядок, як працюють закони і все розвивається, і народ дійсно ходить усміхнений та щасливий.
– Ви унікальна жінка: попри те, що маєте бізнес, який вимагає міцності, Ви залишаєтеся дуже жіночною. Як Вам це вдається?
Мої працівники дуже часто помічали, що я можу бути такою приємною, усміхненою жінкою, але до всього я ще й добрий командир. За хвилину можу змінити свій настрій і стати дуже строгою і вимогливою. В першу чергу, до себе. Завжди себе питаю: чи я правильно роблю, чи правильно дію, ставлю питання і відповідаю сама собі. Звичайно, намагаюся бути жіночною, бо кожна жінка хоче бути красивою. Кожна жінка хоче бути жіночною, і це правильно. Теоретично я все це знаю і намагаюся такою бути. Щоб краса була і у виразі обличчя, щоб я світилася. Але коли питання стає руба – збираюся і працюю.
– Але ж коли так багато і важко працюєш, то починаєш втрачати себе. Можливо, порадите жінкам, як знайти той баланс, щоб себе не загубити?
Безперечно, треба себе контролювати. Пам’ятати, чому ти йдеш до мети, яку ти собі поставив. Я завжди називаю це планкою, бо ти йдеш уверх. А вверх завжди тяжко йти. І головне тримати добрий орієнтир. А вже якими методами – тут ти маєш сама вирішити. І, знову ж таки, тримати баланс. Щоб не за рахунок себе, своєї родини, якихось великих втрат ти йшов до тої вершини. А виробляти вміння, відточувати професійність, підчитувати, читати. І тоді йдеться легше. І ти залишаєшся такою ж жіночною. А ще треба правильно розподілити обов’язки і не брати всю відповідальність на свої плечі. І тоді знаходиться час і на відпочинок, і на творчість. Коли я була в Єгипті, йшла на Гору Мойсея, а вона вища за нашу Говерлу. І йти треба було вночі, з ліхтарем, стежинкою, коли з обох сторін обриви. Ось в цей момент я багато чого переосмислила в житті. І зрозуміла, що йти треба розмірено, крок за кроком, тільки вперед і добре розраховувати свої сили. І тільки тоді можна здолати цю висоту. А на горі це ж таке щастя, невимовна радість, особливо коли зустрічаєш перші промені сонця. Ти вже тут. І тепер можеш починати сходження на нову висоту.
Розмову вела Наталія ЛОЗОВИК
