Такий не схожий на інших, невиправний романтик і завзятий мандрівник – він вирить у те, що щирі та справжні почуття існують і у всесвітній мережі. Захоплюється поезією, модою та цікавими людьми. І пише про все це у своєму блозі. Про те, яке воно, життя в інстасвіті, як вдалося завоювати прихильність кількох десятків тисяч підписників та як уникнути наркотичної залежності від селфі, львівський інстаграм-блогер ЛЕОНІД МАРТИНЧИК розповів читачам «Like» за чашкою ароматної кави.
– Леоніде, давайте знайомитися. Сьогодні Вас знають як одного з найпопулярніших Instagram-блогерів якщо не всієї України, то Львова точно. Але з чого все почалося?
Дуже багато років я у себе не вірив. Я сам себе не сприймав, мене не сприймали батько, друзі, однокласники, тому жити мені було складно. Все змінилося, коли я потрапив на романтичний реаліті-проект столичного телеканалу. І хоча там мене показали ще більш гіперболізовано, ніж я є насправді (а я чоловік сентиментальний, ніжний, емоційний), я вперше на всю країну заявив про себе. І коли шоу уже почали показувати по ТБ, довкола мене почала збиратися аудиторія, яка мене розуміє і сприймає. У всіх соцмережах почали писати чоловіки, мовляв, ми теж сентиментальні, просто боїмося зізнатися у цьому, а Ви – молодець. Жінки писали, що у мені є те, чого їм бракує у своїх половинках. І я зрозумів – все, тепер мовчати і зливати себе з сірою масою я більше не буду. Бо ж завжди у мене було бажання трішки згорбитися, сховатися, одягнути якісь сірі непримітні речі. Тепер, навпаки, я яскравий, демонструю себе. Такий собі демонстративний екстраверт.
– Тобто це був такий переломний момент?
Мегапереломний момент. Я почав писати про свої внутрішні переживання, почуття, емоції, своє бачення світу, стосунків, міста. Фотографую заклади, у які ходжу, і воно помалу набирає популярності. 70% аудиторії – це, звісно, жінки, бо їм моя естетика ближча, так уже стереотипно мислять у нас в країні. Хоча й чоловіків теж є багато – з нормальною орієнтацією! (Сміється.) У свої записи додаю і описи закладів, міст, речей, які мені дарують, і це перетворюється уже на блогерство. Я свій insta-блог називаю «Те, що споглядаю, куштую, бачу і відчуваю».
– Але ж усе це забирає чимало часу… Є ризик, що воно замінить реальне життя?
Ні, тому що це і є життя. Ясно, що перед тим, як сфотографувати сніданок, я його поправлю, але це все одно життя. І часом я закидаю в мережу не надто ідеальні фото, у мене дуже багато каламбуру. Насправді найскладніше бути собою і жити своїм життям. А ще тяжче, коли ти хочеш це показати. А ти цього прагнеш виключно через те, щоб хтось теж у себе повірив. Маю на увазі тих, кому навісили ярлик невдахи. Мені хочеться таким людям хоч трішки допомогти. Всім треба говорити правду, але передовсім її треба сказати собі. Собі не брехати. Є певні емоційні потреби, потреби самовираження. І їх треба задовольняти.
– Instagram дає цю можливість?
Як виявилося, це найкраща ділянка, плацдарм, сцена, де можна себе показати. Колись цікавим людям було набагато складніше: щоб заявити про себе, треба було мати великі статки, щоб показати свій талант, місце, куди тебе поцілував Бог. Треба було бути зі знатної родини. А зараз, в час Інтернету і соцмереж, ти можеш легко і красиво подати себе.
– Окрім того, що Вам додалося впевненості, як ще змінилося життя після того, як Ви почали так інтенсивно вести свій блог?
Я завжди, на всіх презентаціях та зустрічах жартував, що свою дружину зустріну серед підписників. Так і сталося. Але це вже в минулому. Я вже знову вільний. Та й взагалі, це маса зв’язків, приємних людей, спілкування. Оці аватарки, які щодня висвітлюються, «лайкають» мої дописи, я їх знаю, бачу їх на вулиці, підходжу, обіймаю, дякую. Це щось нереальне. І мені завжди дуже образливо, коли люди сприймають реальне життя і життя у соцмережах як дві протилежні речі. Ні! Вже треба давно прийняти той факт, що це частина нашого життя. І воно нікуди не дінеться. Я там живу. І тому я не пробачаю людям, коли вони «коментують» мене щодня, а на вулиці просто роблять вигляд, що мене не знають. Взагалі, це ідеальна можливість для самотніх і відкинутих близькими людей знайти однодумців – здавалося б, чужих, з інших міст, які можуть стати тобі рідними. Ось і головна перевага Instagram.
– Але тут дуже тонка межа: часто «зависання» у соцмережах перетворюється у залежність, люди постять буквально кожну секунду свого життя, доречно це чи ні…
Так, залежність є. Але у мене і друзів є правило: коли ми зустрічаємося, то перевертаємо телефони і просто спілкуємося. Ми проживаємо життя, про яке потім писатимемо у своїх «живих блогах». Треба все-таки деколи вимикати гаджети. У мене залежності немає. Бо це те саме, що сказати: «Я залежний від повітря, від води, від мами, від Львова». Ні, це частина мого життя, яку я дуже люблю і приймаю.
– А є якісь табу, щось таке, про що ніколи не пишете?
Про що не пишу? Про політику. Ніколи про неї не писатиму, бо нічого у ній не тямлю. І переконаний: писати про це можуть лише дотичні до неї люди, хто має спеціалізовану у цій галузі освіту. А то у нас кожна бабця вміє робити дуже круті висновки. (Сміється.)
– Там, де є чимало прихильників, знайдеться місце і для так званих «тролів». Трапляються такі?
Звісно, вони є, навіть на зустрічі приходять. Тролі завжди присутні. Деколи їхні негативні дописи просто дратують, деколи їх ігнорую, а буває і видаляю. Ну, це коли вже пишуть відверту гидоту, щось таке інтимне. Це було, є і буде. І чим більше підписників, тим більше таких людей. І, звичайно, навіть один-два таких коментарів сильно «грузять», бо ти ж стараєшся, цим живеш…
– То це справа Вашого життя?
Наразі так. Не знаю, що буде через рік-два. І мені шкода тих людей, які витрачають свій час на негативну писанину. Я ще зроду не написав негативного коментаря. Навіщо прискати отрутою? А от позитив увесь віддаю – ось така філософія життя.
– А до Франківська із чим приїхали? Теж позитив привезли?
Зі своєю «Поезією білого неба». Буду ділитись. Був у мене такий етап у житті, коли було багато болю, страждань. Такий юний. Але у цей час писалося багато віршів. І я вирішив, що вони не повинні просто гуляти сторінками Інтернету, їм треба вилитися у арт-видання. От його і представляю рідному місту. Так-так. Я народився і виріс тут. Вчився у 22-й школі, жив на Будівельників. Родичі, однокласники – всі тут. А ще під час таких зустрічей розповідаю про філософію інстасвіту.
– Про що ж вірші?
Про кохання. Здебільшого лірика, все таке романтичне. А ще дуже багато настанов – зроби, зміни, поїдь, відчуй. Я зараз розумію, що усе це роблю. І ця птаха на обкладинці (соловейко, всередині якого коштовне каміння – авт.) – це я. Я завжди говорю, що у людей всередині цілі епохи, а ми бачимо тільки зовнішність. І це моя проблема також. Тому, мабуть, і з дівчатами не щастить. Перше, на що звертаю увагу у виборі коханої, – це приваблива зовнішність. От так і виходить – подруги мої всі дуже-дуже цікаві і надзвичайні люди, а з другою половинкою все не складається. І ніби гарна, а поживеш отак із нею, і виявляється, що там таке мілководдя… Але має бути десь і золота середина.
– А що за така філософія інстасвіту?
Бути собою. І зрозуміти, що найкращим брендом є ти сам. Я не схожий на інших українських чоловіків, але постійно говорити про це не соромлячись складно. Та ще й, до всього, це дуже мінлива штука. Бо ти щодня змінюєшся і не встигаєш до кінця себе зрозуміти, вивчити, як це – бути собою новим. Це постійний процес пізнання і розвитку. Такий у мене зараз період. Ніби все так, але ти розумієш, що біля вікна тобі буде комфортніше. Хоч ти ще не знаєш, де це вікно і яким воно буде.
– А взагалі часто мандруєте країною з такими зустрічами?
Були Чернівці, кілька разів Київ, Тернопіль, буде ще Одеса. Це завжди приємно, коли тебе чекає якесь місто. Ти приїжджаєш, тут все невідоме, але приходять люди, твої підписники, і вони стільки про тебе знають, розуміють тебе так, наче ти з ними добре знайомий. А місто – це ж не кав’ярні, а люди. І тому виходить, що приїхав ніби у рідне місце, хоча насправді ти там уперше. І це ще одна перевага соцмереж.
– Ну, і, звісно, кожна така подорож – це нові враження і новий запис у Instagram?
Це красиві кадри, це емоції, це слова. Менталітет кожного району в Києві різний – Троєщина і Оболонь дуже відрізняються, то що говорити про цілі міста! І дуже класно бачити цю різницю. Їдеш, спостерігаєш, пишеш – і все одно стараєшся у всьому цьому не втратити себе.
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
