Народився 24 серпня 1970 року у м. Новий Розділ Львівської області. Виріс в Івано-Франківську.
Освіта: в 1992 році закінчив Київський інститут театрального мистецтва імені Карпенка Карого.
Робота: український телеведучий, шоумен і актор.
‒ Ти народився в Івано-Франківську. Чи часто навідуєшся додому і які улюблені місця в рідному місті?
‒ Я насправді народився у місті Новий Роздол на Львівщині. До Франківська моя родина переїхала, коли мені був один рік. Тут я ходив у школу, тут я спробував вступати до Педагогічного інституту, але не вступив. Один рік я працював на фурнітурному заводі й після цього в 1987 році вступив до Київського театрального інституту. Закінчивши театральний, 5 років пропрацював у Івано-Франківському музично-драматичному театрі.
Дуже люблю свою вулицю Карпатську, де я виріс, це біля Університету нафти і газу, вулицю Набережну, де пройшло дитинство, хоча останні роки вона в жахливому стані. Я страшенно люблю сквер Адама Міцкевича, люблю нашу стометрівку, люблю площу біля театру, наш парк ім. Шевченка.
‒ Ти мав якісь ролі у франківському театрі?
‒ Авжеж! Я мав дуже гарні ролі з творчості Карпенка-Карого, польського автора Кшивашевського. Дуже добре себе почував цих п’ять років у нашому театрі. Паралельно з театром працював на радіо «Західний полюс», це була одна з перших приватних радіостанцій, яка всі ефіри вела наживо. На радіо я пропрацював три роки, читаючи рекламу й щогодини виходячи в ефір із новинами. Так що я після ранкової репетиції в театрі йшов на радіо, а потім знову повертався в театр на репетицію або виставу.
‒ Як вдалося потрапити до столиці? Чи були якісь жертви на шляху до успіху?
‒ Закінчивши театральний інститут і відпрацювавши п’ять років у Франківську, я сам повернувся до Києва й сам там шукав роботу, мене туди ніхто не кликав. Але треба було рухатися далі. Пробувався на озвучення фільмів, пробувався на телебачення, правда в жоден із театрів на проби не ходив. І ось на каналі «УТ-1» була така програма «Три крапки», і я туди потрапив на третю крапку. Саме звідти народилася програма «Щасливий дзвінок», після того був «Новий канал». Одним словом, я до столиці поїхав без всяких знайомств і протеже. І я бачив ціль і не бачив перешкод! Поїхав не безболісно, оскільки тут залишилися батьки. Тепер живе, на жаль, тільки батько, до якого я стараюся приїздити. А коли на довше залишаюсь у Франківську, то ми з ним відвідуємо «Буковель». На літніх канікулах, коли є трохи вільного часу, намагаюся побути довше, зустрітися з друзями, побувати з ними в місцях, де виріс. Але в Києві є багато франківчан, які підтримують зв’язок між собою, жартома ми називаємо себе франківською діаспорою.
‒ Як проводиш своє дозвілля? Чи є хобі, до прикладу, рибалка, полювання чи, може, марки?
‒ Я стараюся підтримувати спортивну форму, відвідуючи спортзал. Люблю подорожувати країнами світу, особливо люблю відпочити там, де тепло. Це літо провів більше в Карпатах, де закінчили знімати серіал «Останній москаль». Я грав у нім роль гуцула Івана і це було дуже легко і в задоволення, оскільки знаю місцевий говір і діалект. І скоро на каналі «1+1» чекайте цікавий серіал про наше гуцульське життя.
‒ Ти відчуваєш, що при твоїй зайнятості тебе бракує вдома? Ти щасливий чоловік у сімейному житті?
‒ Я думаю, що це проблема всіх працюючих чоловіків. І це непогано, оскільки хай краще чоловік рідко буває вдома і багато працює, аніж байдикує і не знає, куди себе діти. Чоловіки повинні працювати! Взагалі для творчих людей це дуже погано, коли є багато вільного часу. У мене, на щастя, його мало. І коли він з’являється, то виникає таке відчуття, що ти нікому не потрібний. Тому у вихідні намагаюся з сім’єю з’їздити на природу, сходити в кіно або театр. До речі, я ще й у театрі почав грати антрепризу, тому намагаюся більше себе зайняти. Коли ти зайнятий, то саме повернення додому стає яскравішим і тобі хочеться там залишатися якнайдовше.
‒ Як і кожна телезірка ти облюбований жіночою увагою. Чи були якісь курйозні випадки з фанатками?
‒ Та ні, в мене фанати спокійні. Підійти, сфотографуватися, взяти автограф… А так, щоб під машину кидалися – то таких нема. У кущах, під’їзді мене ніхто не підстерігає.
‒ Як ставишся до фрази «гроші не пахнуть»? Що б ти не зробив за жодних умов, у тому числі й фінансових?
‒ Ти знаєш, «гроші пахнуть», але, на мою думку, вони мають пахнути працею і чесним заробітком. Тоді ці гроші чесні, і ти можеш їх чесно тратити, але коли гроші крадені, зароблені аферами, то вони як прийшли, так і підуть, та ще й нароблять якоїсь біди. А щодо речей, які я би ніколи не зробив, то я би не вбив, не вкрав, не зрадив, тому що зрада довго переживається і дуже сильно ранить рідні душі. Ну і, звичайно, про патріотизм: я ніколи би не зрадив Батьківщину.
‒ Тобі комфортніше в ролі кіноактора чи актора театру?
‒ Це абсолютно різні речі. Я мав можливість випробувати себе і там і там, бо я за спеціальністю артист естради і кіно. Я особисто себе краще почуваю в якості телеведучого, але не можу сказати, що десь мені комфортно, а десь ні, хоча це різні речі.
‒ Телебачення, проекти, шоу ‒ це все круто… Чи не сумуєш за театральною сценою і за чистим мистецтвом?
‒ Правду кажучи, я сумую за класичною сценою, хоча зараз почав грати декілька вистав в антрепризах… Їздили на Схід України, були у військових частинах. Тому, якщо будуть цікаві пропозиції десь у в антрепризах, я готовий зіграти, але повернутися в театр ‒ ні.
До речі чув, що у нашому рідному франківському театрі йде масштабна реконструкція залу і сцени. Ми з моєю колегою і партнером по серіалу «Останній москаль» Ірмою Вітовською обговорювали це і дійшли згоди, що якби надійшла пропозиція зіграти на сцені нашого театру якусь розважальну п’єсу чи антрепризу, то ми б із великим задоволенням погодилися.
‒ Давай я спровокую таку ситуацію з Вашим запрошенням!
‒ Я згідний, але це обов’язково має бути комедія.
‒ Юрій Горбунов за рейтингом – це дуже дорогий ведучий свята чи ні?
‒ Я не можу сказати, що дуже дорогий, але й не дешевий. Скажімо так – знає собі ціну, бо те, що дешеве, не завжди якісне.
‒ Зараз я, як людина, яка свою журналістську кар’єру на телебаченні бачила не інакше як у прямих ефірах, мушу тебе запитати: що тобі більше до вподоби: прямі ефіри чи запис програм? Які найпам’ятніші телеказуси з тобою траплялися?
‒ Звичайно, в прямих ефірах професіоналу працювати набагато легше, оскільки кожен відчуває свою відповідальність. Усі знають, що це не запис, що все сказане тобою не можна вирізати, і тому в прямих ефірах майже не буває казусів. Максимум ‒ може вимкнутися світло. Колись через морози в студії вийшла з ладу техніка. Загалом я люблю прямий ефір більше, ніж запис, бо в прямому ефірі завжди відчувається справжній темп, відчувається емоція, відповідальність. Я думаю, що для тих, хто в кадрі і поза кадром, і для глядачів також, прямі ефіри набагато цікавіші.
‒ Ти був ведучим на неймовірно великій кількості топових проектів. Чи хотів би створити власну авторську програму ?
‒ Я із задоволенням беру форматні програми, які мені пропонують. Своя програма – це дуже серйозна штука! Я би швидше подумав не про свою програму, а про якийсь бізнес, який не пов’язаний із телебаченням.
‒ Зараз політики все частіше говорять про створення суспільного мовлення. Чи реально це зробити в Україні зараз, після Революції гідності ?
‒ Воно не тільки повинно бути зроблене, але й розвиватися у всіх регіонах. Його доцільність якраз довела Революція гідності, коли люди потребували інформації й матеріалу щосекунди, щохвилини, наживо, вже і тепер.
‒ Твоє ставлення до ситуації в Україні? Не було бажання кинути все ‒ і в АТО?
‒ Я хочу, щоби ця ситуація закінчилася, ми це випробування отримали не даремно, мабуть, це правда, що незалежність не дається безкровно, і аж на 23-му році ми дожилися до цієї війни з росіянами. Я не знаю, як будуть далі складатися наші з ними стосунки, але думаю, що ще не скоро вони стануть нормальними. Той народ не знає повної правди, не знає, що він діє, і ще прийде час, коли він буде просити у нас пробачення. А чи пробачить наш народ, чи ні, я не знаю. Але ми добродушні, і, думаю, колись пробачимо. Шкода, просто, що така велика кількість жертв приноситься на підтвердження нашої Незалежності. Сподіваюся, що це все швидко закінчиться і наша країна знову буде цілісною. Буде Крим, буде з нами Схід, ми будемо разом.
Зараз ми, артисти, робимо все, що в наших силах: даємо благодійні концерти, збираємо кошти для поранених, відвідуємо їх у госпіталях. Особисто я давав власні кошти на ліки, бронежилети та військову амуніцію. Взагалі вважаю, що ситуація в країні – це якась велика політична гра, в якій ніхто не знає, в кого які ролі.
‒ Ти вів програму «Я люблю Україну». Наскільки цей проект актуальний зараз, і наскільки повними є знання українців про свою державу?
‒ Зараз я піднімаю це питання і йде мова про повернення програми навесні. Мабуть, більш актуального проекту на сьогодні не знайдеш. Я сам, будучи ведучим цієї програми, відкрив для себе багато цікавих речей про Україну, її історію, традиції, людей, відомих на весь світ. Зараз це питання обговорюється і, можливо, вже навесні з’явиться новий сезон цього проекту.
‒ Про свою заповітну мрію для журналу «Лайк»…
‒ Перша – загальнолюдська мрія, щоб у країні встановився мир, економіка і нормальне життя. Друга – особисто-інтимна, я про неї нікому не розповідаю, але коли це відбудеться, я даю слово, що журнал «Лайк» про це буде знати першим.
Розмовляв Роман Вірастюк
