Вона мріє змінити Україну. Заради цього з головою поринула у волонтерство. Нині по всій країні та світу подорожує спільний мультимедійний проект «ТСН» та журналу «Viva» «Переможці». Це 18 реальних історій про тих, хто втратив на війні кінцівки, але зберіг силу духу. Автором ідеї та куратором є ведуча новин на телеканалі «1+1» Соломія Вітвіцька.
– Соломіє, ти з дитинства мріяла стати журналісткою, телеведучою?
Коли я була у першому класі, наша перша вчителька Ольга Михайлівна запитала нас: «Ким ви мрієте бути?» І тоді я сказала, що мрію бути стюардесою. Пам’ятаю, ми колись з мамою літали, і в літаку такі красиві тьоті були у формі. Тоді я подумала: «Вони ж бачать увесь світ. Завтра можуть опинитися в зовсім іншій країні». Тому мені здавалося, що це найкраща професія. А потім все дуже змінилося, і десь близько до закінчення школи я остаточно прийняла рішення вступати на журналістику у Львівський національний університет імені Івана Франка.
– З чого почалась твоя кар’єра, твій шлях на «1+1»?
Мої перші публікації були ще в шкільні роки. Я була першою студенткою, яка вступала за творчим конкурсом. Тобто нам потрібно було здати матеріали, які вже публікувались. Я пам’ятаю, ще в школі журналістики я вже такі мала. І от з цими публікаціями можна було набрати певну кількість балів. То можна сказати, що відтоді почалась моя кар’єра. Але працювати серйозніше я почала, коли стала студенткою. То була НТА – Львівська незалежна телевізійна агенція, яка тоді, на мою думку, була прогресивним телевізійним центром. Бо вони робили свої програми, які транслювалися не лише у Львові, а й на центральних телеканалах. Ну, а потім я переїхала до Києва. Спершу працювала на радіо «Європа ФМ». Саме там я вперше зіткнулася з цензурою, і одночасно отримала пропозицію поїхати до Німеччини. А коли повернулася, у 2006 році, пішла працювати на «5 канал». Ну, а звідти я вже потрапила до «1+1».
– Як ти заробила свої перші гроші? І на що їх витратила?
Перед вступом в університет я ходила у школу журналістики. І там отримала премію за участь у конкурсі від газети «Експрес». На той час це було популярне видання, його читали усі. Тож для мене то було дуже почесно. Зокрема, редактор газети Ігор Починок сказав, щоб я заїхала до нього в редакцію за своєю нагородою. І я пам’ятаю, що я приїхала туди з такими надіями. Мені здавалось, що, можливо, та зустріч змінить усе моє життя. Я сиділа в коридорі і чекала на цю зустріч, а він до мене навіть не вийшов. І ті гроші, 100 чи 200 гривень, мені винесла секретар. Пам’ятаю, як я їхала в маршрутці і ковтала сльози. Мені було так прикро, що я навіть не могла потішитися цією величезною на той час сумою. Отакими були мої перші зароблені гроші. А витратила я їх так: частину віддала мамі, а іншу частину ми витратили на свято, яке влаштували з викладачами і тими, хто навчався в школі журналістики.
– Чи відчуваєш ти себе успішною і популярною?
Більшість людей думають, що всі люди, що працюють в телевізорі багаті й успішні. Ну, звісно я досягла певного успіху. Але зупинятися на цьому точно не планую. Завжди прагну чогось більшого. Тож в мене ще все попереду. Загалом, у мене є можливість, завдяки своїй відомості та успішності, допомагати людям. І хочеться використовувати це на благо. Бо ця магія телебачення якимось дивним чином діє на людей, на чиновників. І коли мені вдається допомогти, змінити ситуацію на краще, знайти небайдужих людей, організувати цілий рух допомоги – то відчуваю, що я на правильному шляху. І ця успішність та відомість мені таки потрібні.
– Автографи у тебе вже беруть?
Так. І я залюбки даю автографи тим, хто цього хоче. А ще це єдина нагода взяти у руки ручку і написати щось на папері. Бо всі так звикли писати в гаджетах. Я навіть не уявляю, як діти через 20-30 років писатимуть і чи взагалі вони вмітимуть робити це ручкою.
– Війна на сході змінила кожного з нас. Як вона змінила тебе?
Я точно знаю, що в мене змінилося коло спілкування. До цього часу щороку до дня народження я знала, де я буду святкувати, і в мене було багато гостей – 50-100 людей. І от справді була така нагода раз на рік нам зустрітися. Зараз все зовсім по-іншому. Можливо, і через те, що фактично перед Майданом я вийшла заміж. І у мене вже почалось сімейне життя. Я от у «Фейсбуці» взяла участь у флеш-мобі без світлин. Ідея – пожвавити флеш-моб текстами і згадати, як познайомились. І я з коментарів зрозуміла, що більшість моїх друзів – це волонтери, з якими ми познайомились в АТО або у шпиталях. Напевне, ті, хто переймається, і ті, хто не байдужий, все-таки тримаються разом. Змінюються пріоритети. І я розумію, що два-три роки не купувала собі багато нових речей – тільки дуже необхідне. Бо зараз максимальне прагнення – мир. І щоб не стріляли там, на сході, і щоб діти були щасливими. Це те, чим живеш. Зараз для мене важливий проект «Переможці» – спільна справа Телевізійної служби новин (ТСН) та журналу VIVA!, що реалізується за підтримки благодійного фонду «Save Lives Together» та меценатів Ігоря Захаренка, Ростислава Валіхновського. Ми хочемо змінити країну. І я розумію, що живу цим проектом і історіями цих людей. І дружу з ними. Знаю, що раніше я б так не переймалася. А зараз нерви, як то кажуть, оголені. І ти по-іншому сприймаєш біль чужих людей.
– Проект «Переможці» – якого результату ти очікувала?
У нас є кілька цілей. Ми прагнемо змінити ставлення громадськості до людей з інваліднісю, які живуть з протезами. Через те, що я бачу з цим проблеми. І це, до речі, не від людей залежить. Ми це отримали у спадок від радянських часів. Ми не звикли навіть бачити людей на візках. Тому потрібно допомогти виправити ситуацію. Крім того, прагнемо, щоб українські міста стали доступнішими. Йдеться не лише про 18 героїв «Переможців». Це стосується абсолютно усіх. Бо навіть у Києві, за підрахунками, 55% людей потребують спеціалізованої допомоги. Тобто це така глобальна проблема, яка в Україні чомусь не вирішувалася. У планах і розвиток сучасного протезування. Всі кошти, отримані з журналу «VIVA! Переможці», ми скеровуємо саме у це русло. Зокрема вже готується поїздка до Канади п’ятьох українських протезистів на навчання на базі сучасного протезно-реабілітаційного центру у місті Гамільтон. Дякуємо Антоніні Кумці та Канадсько-українському фонду за сприяння. Тож це вже перший такий матеріальний підсумок нашого проекту. Крім того партнери мультимедійного проекту “Переможці”, Іван Гаврон та Ігор Захаренко, запрошують переможців на відпочинок -ребілітацію до готелю “Романтік Спа Готель”, що у Яремче та дарують переможцям мандрівки за кордон від туристичної фірми “Феєрія”. А взагалі, в нас відбуваються різноманітні акції. До прикладу, нещодавно до КМДА прийшли люди з інвалідністю, аби привернути увагу до своїх проблем вчергове донести до Київської влади необхідність зробити Київ архітектурно доступним містом для таких людей. Я сподіваюсь, що у всіх чиновників, можновладців буде розуміння ситуації, що ми не просто до Дня інвалідності, 3 грудня, вирішили активізуватися. Ми вперто будемо тиснути і будемо намагатися змінити ситуацію і доможемся свого. . …
– Розкажи про свій робочий день.
Кожен день зовсім не схожий на попередній. Наприклад, вчора я робила манікюр, коли зателефонував редактор, і ми вирішили, що з події, яка відбувається перед КМДА, потрібно робити пряме включення. Тож одразу, не доробивши френч, я поїхала на Хрещатик, і ми там відзняли репортаж. Ну, а тоді приїхала на роботу, працювала над випуском. Попри це, ще було кілька зустрічей. Потім ефір. Крім того, багато часу в мене займає спілкування в соцмережах. Це люди, які звертаються за допомогою, це вирішення якихось інших питань.
– Які три плюси у роботі телеведучої?
Напевне, якщо для дівчинки, то завжди будеш у ефірному образі. По-друге, відповідальність. Ну, і коли я перейшла з роботи репортера на роботу ведучої, для мене плюсом було те, що я нарешті можу краще планувати свій час. Оскільки точно знаю, коли я в ефірі. Тому що кореспондент ніколи не знає, де в нього буде завтрашній день. У ведучої це більш-менш розплановано.
– А які мінуси?
Мінус у тому, що тебе впізнають на вулиці. Особливо в найнесподіваніші моменти, коли ти цього не очікуєш. Наприклад, коли ти в супермаркеті купуєш йогурт. І просять між стелажами сфотографуватися. Це не є серйозним мінусом, просто в такі моменти почуваєш себе ніяково.
– Чим найбільше пишаєшся в житті?
Я пишаюсь тим, що у мене є родина. Це найважливіше, що є в житті кожного. І ніяка робота, амбіція не є настільки важливою, як твої найближчі люди – мама, тато, брат, чоловік. Це найголовніше. І воно буде з тобою завжди, незважаючи ні на що. А все решта хитке і може змінюватись.
– У 2013-му ти вийшла заміж. Стала дружиною режисера-кліпмейкера Влада Кочаткова. Що нині відбувається у сімейному житті?
У нас з’явився новий член сім’ї. Пес Мел. Йому 5 років. Він весь час жив з мамою чоловіка, а тепер Влад забрав його до нас. Загалом, у нас цей рік складний. В родині у двох невісток виявили онкологію. Одну ми вже поховали у Львові. Інша зараз лікується. Вона живе в мене, і ми намагаємось зібрати кошти. Бо це дуже дороге лікування. Я просто не знаю, як люди збирають такі шалені суми. Навіть мені, з моїми друзями, знайомими, це вкрай нелегко.
– Ви і досі не вінчані. Збираєтесь?
Мій чоловік ще до цього не готовий. І я теж. На це потрібен час.
– Що робиш для підтримки свого стилю, краси?
Я ходжу до салону краси раз на два тижні. Стиліст-перукар Валентин робить мені різні процедури з волоссям, а косметолог – різноманітні масочки. Ніяких серйозних втручань ще не робила. Мезотерапією, ботоксом не захоплююсь. Мій чоловік не схвалює, щоб я чимось таким користувалась. Можливо, прийде час і я таки це спробую. Зранку п’ю воду з лимоном. Взагалі, намагаюсь багато пити. Ну, і їм несолену їжу. Я просто люблю відчувати смак їжі.
– Що порадиш людям, які ще себе не знайшли?
Я вважаю, що люди бояться думати, чого хочуть. Бо насправді кожна людина знає, чого хоче. Просто буває так, що хтось ще з дитинства любить музику, а йому кажуть, що це не серйозно. Цим не заробиш грошей. Ну, а потім дитина виростає з думкою, що їй потрібно бути економістом чи банкіром. І без варіантів. Отак люди і губляться в цьому світі. Бо займаються неулюбленою справою. Тому краще прислухатися власне до себе і не боятися, що це може бути дивним, і не думати, чи є це прибутковим, чи ні. Бо якщо людина фанат своєї справи, вона завжди отримає відгук, а відповідно, і прибуток.
– Чи є в тебе якийсь девіз, яким ти керуєшся, аби досягти мети?
Так. Ніколи не здаватися!
– Що побажаєш нашим читачам?
У вас такий журнал – «Лайк», що значить – подобається. І я думаю, що читають його люди, які багато посміхаються і завжди на позитиві. Взагалі, є така річ, як поганий настрій, і кожного разу здається, що хтось має це виправити. Насправді варто зрозуміти, що це може виправити лише людина, яка має цей поганий настрій. Тобто поговоріть з собою і, відповідно, більше посміхайтеся та налаштовуйтесь на позитив. Як би банально це не звучало. Долайте негаразди, цінуйте життя!
Іванна Янчук
