Саме так він називає себе в інстаграмі. І навіть номер на машині тепер «говорить» про це. Він не боїться бути кумедним, відвертим і смішним. Та переконує: і в соцмережах, і в реальному житті Діма ВАРВАРУК однаковий. Про те, чи не загрожує йому «зіркова хвороба», як до його сторіс ставиться інста-бабця та що насправді поєднує їх із Юлею Вербою, відомий франківський блогер розповідає читачам журналу «Like».
Дмитре, сьогодні ти мегапопулярний блогер. Чи не шкодить це в реальному житті?
Нещодавно з іншими блогерами поїхали на «Бурштинське море» на пікнік. Заїжджаємо — й одразу до машини підбігли люди з усього озера. Вийти неможливо — ні мені, ні Юлі (Вербі — ред.), ні іншим. У таких випадках — так, заважає. А в інших — ні. Мені здається, коли люди підходять, вітаються — це позитивний момент. Когось це, звісно, дратує, та мене — ні.
А загалом, як ставишся до прохань сфотографуватися з тобою?
Добре, навіть дуже. Для мене це ж просто, а для когось, можливо, велика радість і певна мотивація. Колись я був такий самий — фанатів від Дзідзя (це тепер ми вже друзі). Фото з ним чи кілька його слів були величезною мотивацією. Деколи думаю, що якби не його слова, я б зараз був не тут, у Франківську, а працював би десь на будові за кордоном.
«Зіркова хвороба» ще не почалась?
Ой, може й розпочинається, але в мене є друзі, які тягнуть за ногу й кажуть: «Дмитре, ти вже зі свого образу виходиш трохи за рамки» (сміється). Останнім часом у мене такий образ, що я набираю біжутерії, типу золото, на гривень 600 і знімаю кліпи з дівками, з дупами… І деколи вже занадто вливаюсь у цей образ. Тоді мене смикають за ногу: «Дмитре, ти трохи недобре робиш». Але загалом, порівняно з іншими, я ще дуже добре тримаюсь. Можу собі взяти в якійсь столовій котлету за 10 гривень, потім стейк за 400 — воно мені не заважає.
Чому взагалі вирішив займатися блогерством?
Я дуже давно цього хотів. Років десь з 10. Але дітей тоді не сприймали серйозно. Тож чекав нагоди. Зрештою, настав у житті переломний момент, коли зрозумів: або роблю це вже й зараз, будуватиму історію української медіасфери, або їду до Польщі на заробітки. Я знесилився, зневірився, мені якраз машину побили, з роботи вигнали, родина в суд хотіла подати, бо я рідну бабу знімав (сміється)… Але я виплутався, сиджу зараз тут, ви берете в мене інтерв’ю — значить усе добре.
Сьогодні — це розвага чи все ж таки робота?
Це навіть щось більше. Розумієте, зараз українського контенту дуже мало. Я відкриваю «тренди» ютюбу — і там усе російською. Є навіть стереотип: якщо ти будеш робити російською, тебе будуть більше дивитись. Але це брехня. Хочу зруйнувати цей стереотип. Навіть уже почав. Наш проєкт «Сільрада» має мільйони переглядів, 600 тис. підписників. У Києві казали, що така популярність для україномовного продукту — це нереально. Але ні, бачите, реально. Я хочу не просто заробити чи стати популярним, а запам’ятатися в історії вітчизняної медіасфери.
А бувало таке, що відмовлявся від реклами через власні переконання?
Щодо реклами — зараз я перебірливий. От копій я ніколи не рекламую. Російськомовний контент ніколи не рекламую. Я за те, щоби просувати наш продукт. Коли мені чи на «Сільраду» пишуть якійсь російські блогери, відповідаю: «Вибачте, ми не можемо співпрацювати». І їх це шокує. Буває й таке, що пропонують за рекламу якійсь космічні суми, але я не хочу це піарити й мене нічим не переконаєш. Якось один бізнесмен мені сказав: «Це зараз ти такий крутий, бо маєш за що жити, але якщо притисне, заспіваєш по-іншому». Не знаю, можливо, але наразі є так.
А «Хайпогризи» — що це був за батл і для чого?
Я батлився з блогером, який мав 100 тис. підписників. Свого часу він був дуже популярний, але потім зневірився, опустив руки… Мені стало його дуже шкода, бо він людина з головою. Вирішив його підтримати й запропонував побатлити. З того часу він цілком змінив своє життя: залишив навчання в Польщі, живе зараз в Україні, учасник нашого проєкту «Сільрада», живе за власні кошти, хату знімає, ще й пса купив, такого, знаєте, недешевого. Коротше кажучи — життя я йому змінив.
Але ж він виграв у тебе?
З якого боку подивитись. Хайпонув то я (сміється)! Він виграв, а я помалювався у світлий. І хто ж із нас хайпогриз?
І як воно — стати блондином?
Ну на емоції я людей добре вивів. За секунду вся аудиторія почала мене ненавидіти. А потім, на другий день… полюбили. (сміється). Мене висвітлили, а потім помалювали в попелястий. Загалом це був цікавий досвід — від любові до ненависті один крок.
Інста-бабця — це ще одна твоя родзинка. Чому вирішив хайпонути на ній?
Це вишня на торті (сміється). Ця історія почалася ще 7 років тому. Я купив першу камеру і вирішив протестити її, познімати природу. Тоді ще сніг такий лапатий падавІ От я заходжу до кухні, а баба не бачить, що я знімаю, і починає мені начитувати: «Ти чого в тапках по снігу ходиш?» І все таке яскраве, живі емоції, я аж сам не сподівався. І тут пронюхав, що це буде бомба. Те, що треба. Відтоді постійно знімав бабу, закидав усе те на комп’ютер, а коли приїжджали гості на Різдво чи Великдень, показував їм. Всі реально сміялися. А коли прийшов час блогерства — пішло-поїхало. Баба ж весь час була в моєму житті і відповідно потрапляла в кадр.
А як бабуся до цього ставиться?
Баба й дотепер, мені здається, не розуміє масштабу. Вона дивиться на ту камеру, ніби її не бачить. Зараз уже підігрує деколи, а колись… Якось я пустив кота до хати, то вона мені віником по спині дала з криками: «Нащо то зробив, зараз будеш пахати, де він наробив». Не розуміла, що те все знімається. І всі ці емоції живі передавалися. Була така трохи злюча, а зараз уже так, добріша (сміється).
А ти їй показуєш ці ролики, вона розуміє, що ти виставляєш це все в мережу?
Та навіть більше. Я вже й маму підтягнув зараз у блогерство. І вона дуже добре в це втягнулася. Постійно показує бабі то все. Баба читає всі коментарі, дивитися абсолютно всі сторіс. Вона страшно це все любить. Мені здається, вона б теж могла колись стати відомою в шоу-бізі, просто не було можливості, тому не проканало. Але в неї щось до того є.
То, може, зробив би їй окрему сторінку?
Та їй того не треба. Зараз ми вийшли на новий рівень — раз чи два в тиждень я заношу їй «гонорар». Не люблю прямо їй давати гроші, тому залишаю конверт. Й ось раз вона прибігає: «Мітю, та то такі великі гроші, нащо ти мені то лишив, я буду тобі на весіллє то тримати». А я відповідаю: «Та нє, бабо, ліпше щось собі купи, ти їх заробила». І чую знову прибігає: «Мітю, йой, я думала, то по 100, а то нові купюри вийшли по 1000, та то страшні гроші». Але вона тішиться й це головне.
Ти вже згадував у розмові «Сільраду». Здається, у вас нещодавно вийшов новий кліп? Зайшов людям?
Кожна робота різна, має свою історію й ти не знаєш, що вистрілить, а що ні. Як на мене, остання робота добра. Та більше скажу — досі не розумію, чому людям так зайшла «Валентинка», у чому «її сік»? Це взагалі історія з реального життя. У мене в селі є друг. І якось до нас приїхала дівчинка з Москви. Сподобалась йому. Він хлопець нормальний, почав до неї «підкатувати», зародилася любов, вони вже й обіймались, цілувались, уже й до більшого доходило… Й от вони сидять у неї вдома, заходить баба й каже: «Ну що, ти вже познайомився зі своєю троюрідною сестрою?» Не знаю, може, це взяло, а може те, що Юля Верба з’явилася на ютубі так масштабно, а в неї найактивніша інста-аудиторія в Україні. Тоді ми спричинили справді великий резонанс…
Навіть суди були…
Доходило й до судів. Автор просто «офігів», що якась пародія почала обганяти оригінал, а з монетизації їм грошей не капало. Добре, що в нас є партнери в Києві, які відповідають за ці юридичні штуки. Ми поїхали на перемовини. От я взагалі не розумію, чому вони одразу не сказали, що хочуть грошей із кліпу. Нема питань, ми б їм дали.
І ви дали?
Ми дали їм… добро (сміється). Але вони так нічого далі й не робили. Дивна й дурнувата історія вийшла.
Ще одна тема, яка цікавить підписників — ваші стосунки з Юлею Вербою. Це любов чи просто міцна дружба?
Ви пара?
Нє, щось у тому є. Що саме — пояснити на можу. Це більше за дружбу. Просто ми на одній хвилі. Для мене головне в житті, аби поруч були творчі люди, щоби було з ким працювати, з ким ділитися ідеями. Бо частенько всі шоумени чи артисти або «з’їжджають із котушок», або спиваються через великий психологічний тиск. У блогерстві так само. Треба тоді з кимось робити колаборацію. Але той за гроші топить, суто бізнес, та дітей знімає, інша — «прокинулась, помазала носик», усе таке шаблонне… А я шукав когось близького по духу. І Юля — одна із таких людей. Просто аж запалало щось між нами. Як на мене, на сьогодні ми одна із найсильніших коаліцій блогерів. Хтось «затух», хтось шаблонним став… А я б хотів сильного конкурента, побатлитись із кимось… А нема того. Кожен — на своїй хвилі.
Дімо, яке воно взагалі реальне життя інста-блогера? І чи не «напрягає» життя онлайн?
Та ні, це моє життя і я його люблю. У тому то й справа, що в житті я такий, як і в соцмережах. Нічого не «причесую». Власне, це і є те, чим відрізняюсь: починав із того, що знімав усе так, як є. Нічого не приховував, показував і як баба по шиї била, нікого не дурив. Тому й не боюсь йти далі в медіасферу — на мене нічого не накопають (сміється). Я багато чого не любив і не розумів у цій справі. Здавалося — ну кому буде цікаво дивитися по 10 сторіс у день, як я попив, поїв чи ще щось таке. Це ж не нормально. Тому я з другом розробив стратегію, почав писати пости, знімати відоси, робити інший формат, баба в сторіс — і воно все помножилося і «вистрілило». Тому зараз я не лише інстаграм-блогер, але і ютюб-блогер, тік-ток-блогер і скоро буду на «плюсах».
