Вона не називає свого імені назагал і не показує обличчя. Так безпечніше. Їй, коханому й ще сотням тим, хто досі в полоні й чекає на рідних. Та й саму розмову ми ведемо вкрай обережно, зважуючи кожне слово. Цей текст міг би стати страшним одкровенням, але багато зі сказаного так і не буде написане. Лише найважливіше – те, про що треба говорити, кричати на весь світ і розуміти, у якій реальності живуть жінки, на чию долю випало важке випробування чекати на своїх героїв… Часом місяцями, а то й роками, не знаючи достеменно, що з ними та чи повернуться вони взагалі. Та попри все, боротися за них. День у день, тиждень за тижнем, не опускаючи рук і підтримуючи одна одну з усією силою власних сердець.
Продовження історій Жінок зі Сталі читайте в новому номері Like!
