Радянські газети – концентрована пропаганда. Однотипні новини, які можна об’єднати за ідентичними тегами: рух до комунізму, успіхи в промисловості та фантастичні надої корів на Прикарпатті… Утім, серед усього цього можна відшукати і критику промахів, які допускав Станіслав у перший повоєнний рік.
Вибори без вибору
Початок 1946-го року в Станіславі повністю був присвячений виборам до Верховної Ради СРСР. Прикарпаттям курсував агітпоїзд, що возив плакати, агітаторів із лозунгами, портрети кандидатів, бібліотеку, а також кіноустановку. Мабуть, багато в чому агітація та нав’язування виборчого процесу нагадували сучасні вибори. Щоправда, з тією різницею, що вибору не було. Однак сам день голосування прирівнювався до визначного свята й знаменувався урочистими концертами та іншими заходами.
Завершувалось виборче дійство палкими публікаціями у газеті «Прикарпатська правда» про «вияв любові до радянської влади і комуністичної партії», «справжню демократію» тощо. А через декілька місяців містяни читали на шпальтах, як відбуваються вибори у США. Звісно, у новинах ішлося про низьку явку виборців і про те, що демократією в США і не пахне… «Загниваючий капіталізм», словом.
Тим часом на станіславських дорогах…
Якщо хтось із затятих прихильників радянської влади ще плекає міфи про ідеальність тодішнього устрою, то хай поцікавиться, як у ті часи утримувалися дороги. Ніби й фінансували, але результату не було. «Прикарпатська правда» писала, що на ремонт міських доріг виділили 350 тисяч карбованців. Однак за півроку жодної копійки не витратили. Ба більше! Бруківка постійно псувалася, утворювалися вибоїни. А в бригаді, яка займалася ремонтом доріг, працювало аж двоє (!) робітників. Та й ті ніяк не могли взятися за справу, бо гудрон їм не видавали. Натомість радили латати ями смолою – про людське око, щоб громадяни не обурювались.
Що стосується внутрішніх доріг області, то до послуг пасажирів були потяги. Основна хитрість полягала у тому, як у ці потяги потрапити, адже вагони, які їхали на Снятин і Коломию, були переповнені ще до посадки. Лізти на перон треба було через паркан і займати місце за дві години до відправлення.
А от із мандрами Україною все виявилося простішим – можна було літати. Із 1 квітня 1946-го року відкрили регулярне пасажирське повітряне сполучення за маршрутами:
«Станіслав-Київ»;
«Станіслав-Львів»;
«Станіслав-Чернівці».
Несподіваний добробут
Незважаючи на занедбані дороги, у 1946-му році мешканці Станіслава раптово розбагатіли. Принаймні, якщо вірити, ніби станіславська крамниця №5 «Ювелірторгу» виконала план продажу на 168%. Із газетних шпальт дізнаємося, що особливим попитом користувалися годинники, коштовні портсигари і золоті речі.
Крім того, газовий завод Станіслава почав виробляти світильний газ для використання у побуті. Жителі міста, котрі мали газопровід і лічильник та бажали користуватись газовими плитами, повинні були подати відповідну заяву. «Прикарпатська правда» надрукувала детальну інструкцію, як запалювати і гасити конфорку.
А ще з’явився дозвіл на користування приватними радіоприймачами. Та спершу їх треба було зареєструвати в обласній дирекції радіотрансляційної сітки міста й оплатити абонентську плату.
Найстрашніші дитячі жахи
Тогочасні іграшки, вочевидь, були далекі від педагогічних та художніх вимог: страшні, небезпечні, а до того ж – дорогі! Іграшка «Кури», яка, логічно, мала б нагадувати курку, коштувала 22 карбованці 14 копійок. Насправді ж це був необструганий обрубок дерева, в якому годі впізнати домашню птицю. Ведмедик у Станіславі випускався зеленого кольору. Лялька коштувала 90 карбованців і, за описом «Прикарпатської правди», була потворною, з паличками замість рук та ще й дивно вдягнена. Лев не мав гриви й нагадував радше собаку. Словом, кастинг на роль у фільмі жахів такі забавки, напевно, пройшли би легко.
Про спорт
Із футболом ситуація була сумною. Станіславські футболісти програли сьомий матч на першість України. Газетярі зробили висновок, що спортсменам треба відмовитись від подальшої участі і тренуватись. Ганьбу висловлювали обласному комітету фізичної культури і спорту.
Паркові обмеження
Міський парк у ті часи викликав багато запитань. До прикладу, аби увійти на його територію, треба було платити 5 карбованців. Сума стягувалась не за прогулянку алеями, а за відвідини танцювального ґанку. Його на той момент ще не обгородили парканом, тож існував ризик, що відвідувачі танцюватимуть безкоштовно. Щоб запобігти таким прикрощам, плату збирали при вході у парк. Хоч-не-хоч, а таки доводилося танцювати.
Станіславські вивіски
У 1946-му році горе-вивіски, окрім усього, відзначалися особливою «грамотністю». Як кажуть, без коментарів:
«Станіславський трест їдалень і ресторанів. Филиал чайной»
«Дрібна продажа товарів гальантарійних»
«Горячі та халодні закуски»
«Матеряли будівельні»
«Міськторг. Шевська робітна»
«Каса по продажу квітків до кіно»
«Міськпромкомбінат. Ремонтна годинкова майстерня»
«Міськторг. Ларок»
«Заготпункт Станіславської Межрайконтори Заготживсировини»
«Сельхозпостачання»
«Крамниця №1 Станіславського уксусного заводу продажа оцету при облхарчпроме»
«Сапожна майстерня Станіславського горпромкомбінату»
«Міжрайонна контора «Союзутиль» скуп старих фльашок, жельіза, метальі і шмат».
Ольга Рега
За матеріалами газети «Прикарпатська правда» (1946 рік)
