Волонтер. За останні роки це слово стало майже синонімом до слова «рятувальник». Саме завдяки цим людям та їхній роботі бійці східного фронту відчули неабияку жагу до перемоги. А цивільні – братню єдність. Далеко не всі знають, що ж означає слово «волонтер». Заглядаємо у словник: у перекладі з французької волонтер – це людина-доброволець. Той, хто має звичку піклуватися про інших, роблячи це безкоштовно, без будь-якого зиску для себе. А нагорода за це – щира подяка від людей.
Сьогодні хочу познайомити вас саме з такою людиною. Він зараз далеко від України. Утім, серцем та душею тут. Володимир Павлюк виїхав до Сполучених Штатів Америки 15 років тому. У Нью-Йорку почав будувати будинки, а також власне життя. Нині Володимир мешкає у східній частині штату Нью-Йорк, у місті Рочестер. Саме ця місцина, зізнається Володимир, нагадує йому рідне Прикарпаття. Він працює тут інженером-електриком. Є засновником і лідером громадської благодійної організації української діаспори «RocMaidan». Координатор благодійної допомоги родинам Небесної сотні та бійцям АТО. Один з організаторів автомайдану, пікетів і мітингів у місті Рочестер на підтримку демократії в Україні та проти російської агресії.
– Пане Володимире, з чого почався Ваш волонтерський рух?
Виникло усе доволі спонтанно, без усіляких планувань. Це був просто поклик душі. Спостерігаючи через екран телевізора за тим, що коїться в центрі України, на головному майдані, я зрозумів, що там потрібна наша допомога – допомога діаспори. Все відбулося доволі швидко: кілька повідомлень у «Фейсбуці» – і понеслось. Люди об’єдналися і буквально за годину організували мітинг. Спершу на вулицю вийшло 20 чоловік, а потім нас ставало все більше і більше…
– Згадайте Ваш перший мітинг. Як це було?
Вперше ми зібрались в Українському культурному центрі. Тоді нас було близько півсотні. Ми тримали у руках плакат із написом «Україна! Рочестер з Вами!» Після цього робили великі акції, аби привернути увагу політиків. Ми почали показувати не лише тамтешнім мешканцям, а й місцевій владі, що нам болить. Річ у тім, що в американських політиків є доволі багато проблем. Та осторонь від української біди вони не мали стояти… І от, аби проблемою номер один для них стала Україна, ми і почали це все робити і запрошувати самих політиків на наші зібрання. На початку лютого 2014 року ми тут провели свій автомайдан. І нас підтримали.
Наша допомога потрібна була і безпосередньо на Майдані. Речі, їжа, ліки. І ми все це збирали. Через Союз Українок передавали гроші. Найстрашнішим для нас були розстріли… Тоді ми хотіли, аби ті сім’ї відчули, що вони не залишились наодинці з тою бідою. Ми задіяли українські церковні громади різних конфесій. До прикладу, у березні минулого року «RocMaidan» поширив інформацію серед місцевих парафій про родину героя Небесної сотні Валерія Опанасюка, в якого залишилося п’ятеро дітей. З тих пір одна з українських церков, Слов’янська П’ятидесятницька Церква м.Рочестера, опікується родиною та допомагає їй у будівництві хати.
– Анексія Криму, «зелені чоловічки»…Що тоді?
Тоді ми знову вийшли на вулиці. До речі, перший наш мітинг ми організували спільно з росіянами. Саме вони були організаторами того мітингу, і ми вийшли з гаслами «Ні війні!», «Ми разом!».
– Коли почалась війна, як розгорнулась тоді ваша робота?
З червня 2014 року наша робота була спрямована на комплектацію військових аптечок американського взірця для українських бійців. Нам було приємно, що саме наша громада була однією з перших, які передали кровоспинні бинти «Celox» в Україну. Які ж ми були щасливі, коли прийшла звістка з АТО, що один з наших бинтів «Celox» таки врятував життя бійцеві! Кошти ми збираємо всюди: проводимо благодійні заходи, скап-конференції з залученням українських політиків та активістів. Доносимо інформацію діаспорі про ситуацію в Україні. Також силами місцевих талантів та за підтримки Союзу Українок в Америці наша громада організувала благодійний концерт, отримані кошти з якого пішли на придбання кровоспинних бинтів. Додатково у цей вечір нам вдалося зібрати пожертви на протезування ноги для пораненого бійця АТО 24-ї бригади Назара Барилка.
– Ви допомагаєте адресно чи всім, хто звертається до Вас?
Ми допомагаємо конкретно організації, яка нам гарантує, що наша допомога надійде в перші ряди АТО.
– До такої допомоги долучаються американці?
Долучаються політики. У нас є цілий політичний відділ «Рокмайдан». Це люди, які займаються політичною діяльністю. Якщо ми, до прикладу, на аптечки зберемо 10 тисяч доларів, то ці люди вирішують інші, не менш важливі питання. Ми зустрічаємось з сенаторами, конгресменами. Пишемо листи, петиції до президента США Барака Обами. Для того, аби слово «Україна» звучало всюди.
– Сьогодні наше військо тримається на волонтерах. Бо колись армія стала зовсім непотрібною. Майно військових містечок і військових частин розікрали і знищили…
Так. Але ми нікого з можновладців не звинувачуємо. Адже ми допомагаємо не владі і не президенту. Ми просто допомагаємо хлопцям – Петрові, Степану, Іванові, які зараз на передовій. І якщо ми не можемо бути там, з ними, то хоч закупимо їм ті аптечки, передамо на фронт і дамо можливість хлопцям врятувати себе чи своїх товаришів. У мене є мрія зібрати контейнер з медичним обладнанням і відправити в Україну. Але проблема не в тому, як це зібрати і вислати з Америки. Питання в тому, де це отримати в Україні, аби усе це розмитнили правильно і не розікрали. Щоб не вийшло так, що ми тут збираємо усе по копійці, а там якісь лікарі будуть собі євроремонти робити.
– Окрім військових, комусь ще надаєте допомогу в час війни?
Також ми допомагаємо мирним мешканцям, які постраждали від війни. Особливо дітям. Щоб люди бачили, що таке Україна, що ми дітей не їмо на сніданок. Висилаємо багато речей для біженців. Долучилися до фінансової підтримки акції “Даруємо добро на Різдво! Допоможемо дітям Донбасу!” Діти з Донбасу отримали можливість на різдвяні свята провести два тижні на Прикарпатті.
– Якою Ви хочете бачити Україну?
Як і кожен українець, я хочу бачити Україну вільною. Щоб нарешті Україна змогла вирватися з обіймів нашого псевдобратського сусіднього народу. З гарними дорогами, хорошою медициною, усміхненими людьми. І все це нам під силу. Все залежить від кожного з нас. Нехай кожна дитина дочекається тата, батьки сина, кохана нареченого. Ми і надалі будемо докладати всіх зусиль для допомоги Україні. Також від себе я хотів би звернутися до всіх українців з проханням максимально підтримувати волонтерів – як морально, так і власною ініціативою. Моя родина ось уже рік живе за гаслами Майдану «Разом і до кінця!» «Хто як не ми?». Вас всіх також закликаю приєднатися до «батальйону небайдужих». Кожен охочий може знайти собі заняття та допомогти волонтерам, це не обов’язково повинна бути фінансова підтримка, ви можете пожертвувати свій час, щоб допомогти пораненим у госпіталях, навіть просто посидіти біля них і морально підтримати – це буде велика радість для хлопців. Крім того, зараз волонтери проводять роботу з біженцями, і в цьому ви їм також можете допомогти.
Спільна біда всіх нас, українців, об’єднала в одне ціле. Я би сказав так: спільні дії – ось головна зброя українців! Ми обов’язково переможемо!
Слава Україні! Героям слава!
Іванна Янчук
