Ми зустрілись у невеличкому місцевому кафе. І, як виявилось, зовсім не випадково. «Чому я прийшов сюди? – розпочав нашу розмову фронтмен гурту «МЕРІ» Віктор Винник. – Це так само, як злочинця тягне на місце злочину. Так і мене. Річ у тім, що через стіну колишнє приміщення худграфу, і я тут провів п’ять найкращих років свого життя. А на місці цього кафе, де ми зараз сидимо, була піцерія. І от коли ми приходили до інституту, на пари можна було і не потрапити. Адже тут піцерія, наступні двері – худграф, а за ними кафе «Вишиванка».
- То Ви мали стати художником і гурту «МЕРІ» могло і не бути?
Я завжди малював. Ну, знаєте, як діти малюють – художня студія, художня школа, художній інститут.
- А під час навчання на останніх курсах Прикарпатського університету Ви заснували гурт «МЕРІ». З чого все почалось?
Всі гурти починаються з того, що хлопці у такому правильному віці – пізньопідлітковому – купують гітари. А це як наркотик, причому дуже важкий. Можна було стати нормальною людиною, але ж – гітара, музика рок-н-рол.
- Спершу Ви почали писати вірші?
Ні, усе йшло якось одне за другим. Я взагалі не вважаю себе поетом. Бо поезія має свої закони, свої вимоги. А от тексти для пісень – це трошки інше.
- Що означає бути гуртом з 20-річним стажем?
Поняття не маю. Коли я над цим замислююсь, стає страшно. Двадцять років тому ми дійсно почали збиратись на кухнях. Але то ще було таке собі об’єднання однодумців. А от перші записи були у 2003-му. Ну, і це теж дуже давно.
- Від того, як починали, і до сьогодні як трансформувався гурт?
Я все життя займаюсь тим, чим мені подобається займатись, і я зовсім не аналізую трансформації. Просто спершу були дуже погані, дешеві гітари, дуже смішні сцени. Потім гітари стали кращими, а майданчики для виступів – зовсім іншими. Але суть залишилась та сама. Тобто це хлопець з гітарою – я себе так називаю. От і все.
– Перед нашою розмовою я слухала пісню «Я з України». Прослухавши її, для себе резюмувала так: автор психонув…
Саме так. Ми зараз на Західній Україні, а країна в нас доволі велика. Ми дивимось на події очима новин, очима Інтернету, але насправді ситуація не зовсім така. Нам подають правильну виважену інформацію. Нашу свідомість моделюють – ми знаємо те, що нам потрібно знати. А от стосовно мовного питання я вважаю, що в нашій країні катастрофа. І про це не прийнято говорити. Бо завжди воно «не на часі». До цього була якась толерантність, а зараз війна і не до цього. І ще є постійна відмазка, мовляв, послухай, як говорить армія, як говорить фронт. Дійсно, армія в нас радянського зразка, і вона зав’язана на російській мові. Країна в нас русифікована на 80%. Це питання порушують лише для спекуляції. Не для того, щоб щось зробити, а для того, щоб на цьому замутити собі якісь бали на виборах. І це сумно. І як це виправити, я не знаю. І от, очевидно, звідси ця пісня. На нас впливає життя, ми, так чи інакше, переживаємо це і видаємо його в пісні. І ця пісня доволі популярна. І я бачу, як цю пісню на концертах сприймають люди. Бо це болить.
- Ви сказали, що не знаєте, як це виправити. Можливо, потрібно якомога більше україномовних пісень?
Є непогана фраза: не знаєш, як вчинити – вчини правильно. Тобто за правилами. І є правило максимально добре робити свою роботу на своєму місці.
- Ви даєте концерти і для наших бійців на східному фронті. Колись думали, що доведеться виступати перед вояками на війні?
Ні, не думав. Але ми – то таке, ми на гражданці, так би мовити. На сході я спілкувався з багатьма військовими. Зокрема, з генералами, які більш-менш у темі. І от вони казали, що сподівались усього, навіть що метеорит може впасти на землю, але що буде війна – ніхто не очікував. І ті, хто говорить, що це ціна незалежності, – праві. Бо я не знаю історичних прикладів, коли країна здобула незалежність так само, як ми. А тому нам потрібно довести, що ми до цього готові і цього хочемо. І тільки через ці страждання, через ці терени ми дійдемо до своєї незалежності.
- А чи здатна музика примирити народи?
Я не думаю, що пісні можуть зупиняти кулі. Хоча й були в історії музики такі моменти. Під час свого концерту Боб Марлі задля примирення на сцені змусив лідерів двох політичних партій Ямайки потиснути один одному руки. Музика дійсно допомагає, але не варто переоцінювати її силу. Музика – це культурна зброя. І я переконаний, якщо б у нас країна не була русифікована, цього всього не було б. І ніхто б не кричав: «Путін, памагі!». Музика і мова – це є такий бронежилет навіть не 5-го класу, а 50-го. Це дуже серйозний щит.
- Чи є Ваші пісні присвятами?
Будь-яка присвята, на мою думку, – спекулятивна річ. От, наприклад, присвячують пісні пам’яті загиблим бійцям. Бійці ж не просили присвячувати їм пісень. Інше питання, що можна пережити або трагедію, або радість, і потім з’являється пісня. Але вголос казати, що то є присвята комусь, – Боже збав. Якщо пісня подобається людям, вона належить всім, і автору – найменше. І от коли ти йдеш по вулиці, а хлопці у рваних джинсах співають твою пісню, і їм, зрештою, не цікаво, що автор пройшов повз них, вони переживають цю пісню по-своєму і це вже їх пісня, – от саме це є найбільшим визнанням і найбільшою радістю.
- Що надихає?
Життя. На нас страшенно впливає життя в усіх його проявах, і ніколи не знаєш, що до чого призведе.
- Зараз Ви працюєте над четвертим альбомом. Розкажіть трішечки про нього.
Він вже практично готовий. Я ніколи не займався альбомотворенням як таким. Альбом – це як книжка. Підібрані у ньому пісні мають, очевидно, спільні риси, спільне звучання, спільну ідею. Мені це ніколи не було цікавим. Це зазвичай набір пісень, написаних за якийсь період. Скажімо, два-три роки пишуться пісні. Вони виходять окремими синглами, а потім всі збираються докупи, і виходить альбом. Наша справа – чи то в малюванні, чи в музиці – просто змусити людину співпереживати, викликати в неї емоцію. Причому не важливо, яку.
- Який Ваш слухач?
Він настільки різношерстий, що мені аж страшно. Я спіймав себе на думці – а чому такі дорослі люди в залі? Зазвичай нашою публікою була молодь, діти. А тут дивлюсь, а в залі такі дяді і тьоті… Та коли я заглядаю у свій паспорт і згадую, скільки мені років, то розумію, що ці дяді і тьоті десять років тому ще не були ними. І ми почали свій шлях саме з цією публікою і досі йдемо разом. Водночас приємно, що і молодь підтягується, і дуже поважні пані та панове. І всі вони знаходять щось своє у наших піснях.
- Як сприймаєте критику?
Як кажуть, скупого можна купити грішми, дурного – обіцянками, а розумного тільки лестощами. Люди люблять слухати лестощі, компліменти й усілякі приємні речі. Я всього-на-всього людина і також це люблю. А критика – це щось неприємне. Утім, я дуже ціную критику. Просто є коло людей, які для мене важливі і які мають на мене вплив, і їхня думка для мене важлива. Я до неї прислухаюсь. Ну, а є люди, які зовсім з іншої сфери, і критика для них – це момент самовияву. Але в мене інша проблема – я часто іронізую саме з позитивних відгуків. Коли говорять: «Вау, як красиво!» А мене це трафляє, я ляпаю у відповідь якусь цинічну дурницю, і людей це ображає. Утім, з часом я стаю стриманішим.
- «З Україною в серці» – що означає для Вас ця фраза?
Вона дуже літературна. У пісні «Я з Україною» є слова: «Моя мова просто класна, а не солов’їна». Мене трафляє… Я вірю, що поет, коли писав це, це переживав і вірив у це. Але ця фраза зараз знівелювалась. Коли ця «солов’їна мова» живе тільки десь на показах Поплавського в шароварах. Мова не повинна бути солов’їною . Соловʼї мають свою мову, і вона прекрасна. Мова просто повинна бути. Вона повинна жити. Будь-яка мова або живе, або зникає. Я не думаю, що українська зникне. Попри все, що пережив наш народ, він зберіг мову. Утім, зараз вона відійшла на другий план, бо суспільство переведене в режим виживання. Російська мова наступає на українську у всіх сферах. Ну, умовно кажучи, не можна звинувачувати івано-франківських киян, львівських киян, які приїжджають у столицю і за три місяці починають прекрасно говорити російською. Бо в них є на те свої аргументи. Я дуже довго жив у Києві – п’ять років, і знаю те відчуття, коли хочеться прийти на вокзал і зустрічати западенські поїзди. Тому, що там люди говорять твоєю мовою. І це важливо. І тобі легше на голову. Кажуть, змінилося. Не змінилося. Якась купка людей стали українськими. Але це смішний відсоток. Надія лише на дітей. Бо ми вже безнадійні.
- Що побажаєте нашим читачам?
Франківськ – то одна з моїх маленьких батьківщин, дуже близька. Так склалося, що Західна Пальміра в Україні – це Львів. На нього наклеїли купу ярликів і склали безліч міфів, які не мають нічого спільного з правдою. І такі міста, як Тернопіль, Франківськ, Чернівці, страшенно хочуть бути подібними на Львів. Це, на мою думку, абсурд. Кожне з цих міст неповторне. Франику є що показати. Ми вчора ходили якимись двориками, і такого нема ніде. Тільки тут. Мені дуже хочеться, щоб Франківськ залишався Франківськом.
- Який Ваш найяскравіший спогад про наше місто?
Таких спогадів безліч. Бо це юність. Це те, що тримає потім все життя. От сьогодні ми проїжджали вулицею Лепкого, і я згадував, як приїхав сюди на навчання. Я тоді був у такому шерстяному костюмі, присланому з Канади, і з гітарою та сумкою. Мене мали зустріти якісь знайомі, бо я ж тут нічого не знав. Лише знав, де приймальна комісія. Я їхав зі Стрия, і моя електричка запізнилась на півдня. І замість другої пообіді я приїхав сюди о десятій вечора. Тоді ще не було мобільних, і я не мав як зателефонувати. Так от, сьогодні їхав і думав собі: «Боже, а що змінилося? Я з сумкою і з гітарою, але вже не в тому костюмі…»
Іванна Янчук
