Коли довго живеш в одному місті, помічати зміни у ньому стає складніше. Вони наче й відбуваються постійно, але до них швидко звикаєш. Та варто лише поїхати на деякий час, як звичні вулиці та сквери втрачають старі обриси, набуваючи нових деталей та змісту. І після повернення одразу видно разючий контраст. За менш, ніж півстоліття Івано-Франківськ добряче змінився. Та все ж саме тоді, наприкінці 60-х, він почав набувати того вигляду, який запросто впізнають теперішні мешканці.
Розширення пошти
Якщо нині через найменше будівництво розгортається широке суспільне обговорення, то що казати, якби раптом у середмісті почали споруджувати драмтеатр чи готель? Втім, у радянські часи, навіть якщо дискусії щодо доречності тієї чи іншої будівлі велися, про них мало писали у газетах. Та все ж траплялося.
У 1964 році мешканці міста занепокоїлися долею скверу, що поблизу теперішнього великого фонтану. Адже туди раптово заїхав екскаватор, територію обгородили дерев’яним парканом, і почалися розкопки. Насправді секрету ніякого не було – то розгорнули добудову приміщення міського вузла зв’язку. Річ у тому, що наявна будівля стала занадто тісною для телефоністів, телеграфістів та інших працівників пошти. До того ж, не було куди покласти новітнє обладнання, призначене для автоматизації системи зв’язку. Так і розпочалося будівництво найвищої на той час у місті багатоповерхівки. Очікувалось, що крім сучасної техніки, вона ще й має прикрасити середмістя. У пресі її назвали «красивим ансамблем з бетону і скла».
А декілька років раніше, у 1958-му, у газеті «Прикарпатська правда» з’явився проект будівництва музично-драматичного театру. У життя він так і не був втілений, нове приміщення театру місто отримало приблизно через два десятки років. Проте задум видається доволі цікавим і суттєво відрізняється від будівлі, яку ми маємо тепер. Хоча б тим, що на фасаді мали красуватися колони:
«Головний фасад матиме вигляд шестиколонного портика з лоджією за колонами. Віконні прорізи в глибині лоджії передбачається заповнити вітражами з кольорових прозорих пластмас або кольорового скла. Тема вітражів – побут, праця і мистецтво українського народу. Зал для глядачів розрахований на 800 місць. Він матиме партер, два яруси балконів, фойє, виставочні приміщення, вестибюль, кулуари навколо залу. Сцена передбачається механізована, обладнана електроапаратурою. В залі для глядачів постійно підтримуватиметься режим повітря відповідної температури, для цього буде встановлене спеціальне обладнання».
Розбудова центру
У 1966 році архітектори запланували значні зміни у зовнішньому вигляді вулиці Радянської (Незалежності) з розрахунку на те, що вона здобуде право називатися центральною. А все тому, що іванофранківці начебто ніяк не могли визначитися, де знаходиться центр міста: на вулиці Карла Маркса (Грушевського), де відбувалися торжества в дні революційних свят, чи все ж на невеличкій площі біля головпоштамту, знаній нині як Вічевий майдан.
«Ріг вулиць Радянської та І.Франка тепер – малопривабливий скверик, – йшлося у газеті «Прикарпатська правда». – А через два роки тут красуватиметься Будинок художника, в якому розмістяться майстерні митців, художній салон, салон із продажу художніх творів і квартири».
Вже тоді визначилися, що із залізничного вокзалу відкриватиметься вигляд на восьмиповерховий готель, перед яким розкинеться велика площа. Щоправда, проектувальники вагалися, що розташувати поряд: театр чи великий житловий будинок.
Окрім планування центральної частини міста, думали і про торгівельну зону. Якраз тоді визріли наміри звести на розі вулиць Галицької і Дністровської універмаг, а ще – критий ринок і готель для приїжджих.
Грандіозні проекти
Та якщо з центром міста все більш-менш зрозуміло, то планування околиць було вражаючим. В кінці 1969 року «Прикарпатська правда» опублікувала якийсь грандіозний проект розбудови нового району «Вовчинець». Ціле містечко мало розкинутись на площі 300 гектарів – від того місця, де закінчувалась вулиця Гагаріна (Вовчинецька), аж до злиття Бистриць. Обіцяли набудувати стільки будинків, аби в них вмістилася половина Івано-Франківська. А це на той час було приблизно 50 тисяч осіб.
Магазини, побутові підприємства, школа на 1600 учнів, три дитячих садки (кожен на 280 дітей), комплекс спортивних споруд, триповерхові гаражі для приватних авто, лазня – все це мало бути у новому мікрорайоні.
Будинки запланували різної висоти: на п’ять, дев’ять і навіть шістнадцять поверхів. Окрім житла, у них мали розташовуватись і торгівельні підприємства, ательє, приймальні пункти та перукарні.
Широкі вулиці прикрасили би газонами і квітниками. У цьому диво-містечку майже не їздив би транспорт, бо дозвіл надавали б лише власникам легкових автомобілів для обслуговування магазинів і побутових підприємств. Ну, а вулиці мали будувати з перспективою для тролейбусів.
Ще тут мав бути будинок культури, кінотеатр, бібліотека з декількома читальними залами, універмаг та велика поліклініка. Ба більше – очікувалась поява готелю у формі стрункої вежі, де могли б прийняти 300 осіб, та стадіону з трибунами на 10 тисяч місць та плавальним басейном.
Ну, а новий парк мав стати ще кращим від центрального. Не кажучи вже про сади загального користування площею 9 гектарів.
Сказали – зробили, щоправда, не все. Вже з кінця 60-х років і справді почалася масова забудова вулиці Вовчинецької, яка, до речі, є однією з найстаріших у місті. У результаті багато що із задуманого було втілене у життя і нині не є ніякою дивовижею. Та все ж, до прикладу, грандіозного парку на околиці чи величезного саду у місті поки що годі й відшукати.
Ольга РЕГА
За матеріалами газети «Прикарпатська правда»
