Сучасний волонтерський рух в Україні нагадує велетня, який дрімав багато десятиліть і раптом прокинувся, відчувши, що його кличуть на допомогу. Таке у нашій державі відбувається не вперше. Щоразу у передчутті загрози серед звичайних українців з’являються відчайдушні захисники. А за ними виростає потужний тил, що дивує своєю силою та завзятістю.
Армія без держави
Крокуючи сторінками історії XX століття, неможливо оминути Першу світову війну. Тоді українці активно опікувалися Легіоном Українських Січових Стрільців – усіляко сприяли добровольцям, що воювали у лавах австро-угорської армії. Згодом, у 30-х роках, люди на заході країни відгукнулися на тривожні звістки про страшний голод, що охопив УРСР. Щоб допомогти побратимам, робили спроби надіслати бодай якусь провізію. Для цього по річці Збруч сплавляли невеличкі плоти із зерном. Проте більшість із них до адресатів, на жаль, не потрапила.
А от небачений розмах волонтерства розпочався під час Другої світової війни, зі створенням Української повстанської армії. Директор Музею визвольної боротьби імені С.Бандери Ярослав Коретчук розповідає: «УПА була творінням цілого народу, який її підтримував і давав людський резерв та силу, щоб вести боротьбу за створення незалежної Української держави. Населення допомагало одягом, харчами, полотном для перев’язувальних матеріалів. Збирали навіть лікарські рослини та виготовляли мило в домашніх умовах. Тобто люди відгукнулися настільки, наскільки вони могли щось дати. Сприяли також фінансово. За гроші повстанці купували папір, медикаменти, тканину, зошити, друкарські машинки та чорнило, щоб видавати листівки. Водночас система повстанського волонтерства мала свою чітку структуру. У кожному селі від ОУН діяв представник – станичний, до обов’язків якого входив збір усього необхідного. І коли в село заходив якийсь відділ УПА чи боївка ОУН, то за харчами, одягом чи медикаментами вони мали звертатись тільки до нього, а не збирати їх самочинно. Адже станичний вів ретельний облік, хто і скільки надавав допомоги, щоб не обтяжувати особливо бідні сім’ї. Окрім того, в структурі ОУН були посади господарчих референтів, які вже на вищому рівні займалися забезпеченням українського підпілля».
Не маючи власної держави, націоналісти витворили її підпільну модель, яка успішно діяла в умовах ворожої окупації. У своїй роботі бійці використовували навіть своєрідні грошові знаки – бофони. То були листівки, які видавали мешканцям в обмін за продукти або кошти.
«Вояки розуміли, що населення повинно отримувати певний вексель за допомогу, – каже Ярослав Коретчук. – Передбачалося, що коли постане Українська держава, людина зможе обміняти бофони на гроші. Більшість із них мала певний номінал, відповідно до тієї суми, яку пожертвувала особа. Щоправда, населення намагалося ці бофони не зберігати в себе. Якби їх виявили під час обшуку у будинку, сім’ї загрожували б репресії з боку радянських органів влади: в’язничний термін за переховування таких речей або вивезення всієї родини на спецпоселення. Тому селяни доволі часто просто знищували бофони. Зрештою, люди не ставили перед собою завдання у разі приходу української влади отримати щось взамін за надану допомогу».
Та окрім свого фінансового призначення, бофони містили ще й ознаки пропаганди. На них зображували національних героїв та вагомі історичні події. У такий спосіб народ знайомили із його власною історією. Були також заклики до боротьби чи прохання про допомогу. До прикладу, підтримати вояків взимку або ж зібрати для них святковий кошик на Великдень.
Тиск репресивної системи
З’явившись ще на початку Другої світової війни, система бофонів проіснувала майже до 1958 року. На той час у підпіллі ОУН залишалися всього декілька десятків осіб, які продовжували боротьбу. Та наскільки б сильно люди не опиралися загарбнику, репресивна система поступово брала своє. Селян обкладали непосильними податками, заганяли у колгоспи, а сотні тисяч найактивніших громадян із Західної України вивезли до Сибіру. Людям фактично перекрили ті шляхи, які дозволяли допомагати національним захисникам.
«Спостерігалася концентрація радянської влади, яка зуміла більшість аспектів життя взяти під свій контроль. У мешканців конфіскували земельні наділи за рахунок створення колгоспів, ввели податок на кожне дерево. Тож селянин мусив щороку здавати величезну суму коштів, і це теж позбавляло його фінансової можливості підтримувати визвольний рух. У результаті перед ним поставало питання: чи підтримувати вояків УПА? Адже це означало відібрати шматок хліба у своїх дітей. Людей загнали у злиденне життя, тому й ослабла допомога повстанцям. Та все ж вона не припинялася. Знаходились інші шляхи. Надійним джерелом харчів були колгоспи, тож звідти продукти нерідко переходили із власності радянської держави до повстанців. Крім того, є документи, що зі спиртзаводу викрадався спирт, який продавали на нелегальному ринку і за виручені гроші повстанцям купували медикаменти. Тобто залишалися одиниці, які продовжували визвольну справу», – розповідає Ярослав Коретчук.
Благодійність попри страх і втому
Хтось втомлюється за місяць, інші – через рік або півтора. Тоді ж люди протрималися понад десятиліття. Без держави, в умовах терору, переслідувань і війни на декілька фронтів вони продовжували забезпечувати Українську повстанську армію найнеобхіднішими речами. Їхні імена не відомі широкому загалу, а особисті історії з тилу націоналістів зберігаються переважно у родинних переказах. Прості люди, які винесли на собі тягар титанів, вони, як і сучасні волонтери, мабуть, найбільше мріяли про мир і спокій у власній державі.
Ольга РЕГА
