Ірина ЗЕЛІНСЬКА, командир батальйону патрульної поліції Івано-Франківська: «Я тут заради спокою нашої країни, наших людей…»

Неоголошена війна змінила кожного з нас. Ми вже звикли до вечірніх новин, де йдеться про кількість загиблих у зоні АТО, навчились стримувати сльози, коли ховають чергового героя-земляка. А декому взагалі довелося кардинально змінити життя. З початком бойових дій на сході місто Свердловськ, що на Луганщині, стало однією з найгарячіших точок на карті АТО. Тоді сотні родин вимушені були тікати в нікуди. Серед них і наша співрозмовниця – командир батальйону патрульної поліції Івано-Франківська Ірина Зелінська.

“Моє рідне місто Свердловськ за 20 км від кордону з Росією. Тридцять хвилин на авто, і ти там. В 2014-му році, коли почалась війна, мені спершу довелось вивезти свою родину. А вона в мене маленька: мама і син. Тож я їх відвезла до Вінниці. Там нас прийняла мамина сестра”.

• Не всі ж звідти поїхали. Чому ти вирішила їхати?

Коли я зрозуміла, що у мій дім, у моє місто ідуть інші люди зі своєю незрозумілою метою і несуть війну, це було надзвичайно важко. Хоча я не боялася самої війни. Було дуже важко морально. Хвилювалась за своїх близьких. Я бачила Західну Україну, бачила Центральну. Бачила цих людей – чудових людей. А тому я точно знаю, що світ не сходиться лише на Донбасі. Хоча в нас постійно розповідали байки на кшталт: от у Львові усі такі погані, скажеш слово російською мовою – і тебе не пустять в жоден магазин. А коли виходиш на зупинку, чуєш від людей: «Украинцы прилетели и хотят всех застрелить. А ведь Донбасс их всю жизнь кормит…» І ти стоїш і їм кажеш: «Що ви несете, чому ви бачите лише одну сторону?!» Я намагалася їх переконати, що те, що втовкмачують у голови російські телеканали, насправді не зовсім так. І ці бабці, дідусі кивали головами, ніби погоджувались. А відходиш – і вони знову тої самої. Я не з тих людей, які будуть мовчати, але постійно сперечатися, щось доводити…

• Багато друзів ти втратила, доводячи свою правду?

Так. Майже всі друзі просто відсіялись. У мене залишилась одна людина, з якою я і досі спілкуюсь. Ми 20 років є найкращими подругами. Вона теж спершу підтримувала ту сторону. І залишалась у нашому місті до останнього. Утім два місяці тому переїхала до Одеси. Річ у тім, що коли містом патрулюють чуваки з автоматами, то навіть тим, хто спершу підтримував ЛНР, стало важко так жити.

• Ким ти працювала до поліції?

Я за освітою інженер-будівельник. Працювала виконробом на будівництві. У моєму підпорядкуванні було понад дві сотні людей.

• Чому вирішила піти в поліцію?

Поліція завжди була моєю мрією. У нас була Луганська академія внутрішніх справ. Хотіла вступати туди. Утім моїм батькам – мамі-вчительці і татові, який працював у воєнізованій гірничорятувальній частині – таке навчання було не по кишені.

Щоб туди потрапити, нам потрібно було продати машину, будинок. І тоді я вступила на безкоштовне навчання до Донбаського державного технічного університету на будівельника.

Ну, а на початку 2015 року я почула, що є набір у нову поліцію. Загалом, було сім етапів. Було важко, але мені подобалось. Я ще не встигала доїжджати додому, а мені вже телефонують чи отримую листа на пошту про те, щоб приїжджала на наступний етап. Загалом нас було 33 тисячі, а вибрали 2 тисячі. І це додало мені внутрішніх бонусів.

• Рідні підтримали?

Так. Власне, саме мама мені підкинула цю ідею. Вона була першою, хто почув про набір до поліції. Вона мене підтримує. Вона не працює. Тож я голова сім’ї. І я чітко розумію, для чого я тут.

• Пам’ятаєш свій перший робочий день? Як то було? Не було страшно?

Страшно? Ні. Особливо після того, що вже довелось побачити вдома.

Я колись займалась боксом, і то як перед наступним раундом – є мета і ти до неї йдеш. Коли ми вперше сідали у свій службовий автомобіль, я вже чітко розуміла, що я поліцейський. Пригадую, того дня до нас в машину підсів патрульний, якого ми мали підвезти зі зміни додому. А я вже настільки поринула в роботу, що коли почула від нього нецензурні слова, сказала: «Ти не будеш їхати в цьому автомобілі». І тоді він вибачився. А ще у мене був дуже крутий напарник, і я повністю йому довіряла. Ми з ним намагались реагувати на все, на будь-яке порушення. На неприємних людей, які чіпляються на зупинках до бабусь чи розпивають спиртні напої. Ми вірили і тепер віримо, що ми можемо все змінити і допомогти кожному. Було тоді і важке затримання. То був розбій. І нам довелося ловити порушника, який тікав з місця події. Я за ним бігла у Голосіївський парк. Було багато адреналіну, і я не зважала, що можу бути у небезпеці, що напарник десь відстав. Ти просто бачиш ціль і робиш свою роботу.

• З перших днів роботи нової поліції на адресу патрульних лунало чимало критики. Що найбільше ображало?

Було чимало неприємних ситуацій. Коли затримуєш правопорушників, а вони: «Блондинка! Та хто ти така?! Що ти можеш?!» Я просто це не сприймала особисто. А от коли говорять наші ж хлопці-поліцейські: «Та що ви, дівчата, можете зробити?!», це трохи було образливо. Але потім ми показали. Я свого часу навчалась на інструктора з тактики. На майже півсотні чоловіків було двоє дівчат. І тоді ми показали, що і дівчата можуть бути сильними. Ображає і те, коли дивишся – ніби адекватна людина, а вона не розуміє, що ми робимо. Ти їй говориш, що так неправильно, що є закон! А на це у відповідь чуєш: «Вас мало вчили, і ви ніхто». Нерозуміння професії ображає найбільше.

• Якими словами переконати людей у тому, що нова поліція зовсім інша?

Потрібно не лише говорити, а й показувати. Слова, підкріплені діями, ефективніші. Потрібно не просто прийти і сказати: «От подивіться на мене, в мене нова форма і все! І я врятую весь світ!» Окрім слів, що ми йдемо до нового життя, змінюємо суспільство, кожен з нас має для цього щось зробити. Ми маємо реагувати на усі виклики суспільства. Якщо комусь погано, потрібно допомагати. І при цьому не думати про свою користь. Сьогодні ви допомогли одному, завтра допоможуть вам.

• Хабарі пропонували?

Так. Одного разу ми зупинили водія, який був зі своєю мамою. І вони були сині, як «ізолєнта» (сміється). Я заповнювала документи в машині, а тим часом мама підійшла до мого напарника і каже: «Может, договоримся? Мы вам денег дадим…» Він стоїть просто остовпілий. А я віконечко відкриваю і кажу: «Я вам ще кримінальну статтю пришию. Окрім штрафу, який ви маєте заплатити, я вас і вашого сина посаджу до в’язниці». Тобто моя відповідь завжди радикальна. Не може бути іншої мови. Якщо бодай натяк на хабар – кримінальна стаття і ґрати.

– Після столиці, де ти була патрульним, тебе направили на підвищення до Івано-Франківська.

Так. Коли я працювала в патрулі, мені подобалось паралельно і навчатись. Мені до душі були заняття з тактики. Успішно закінчила і курси командирів. Ну, а коли мій тодішній напарник Дмитро Володимирович Міхалець їхав сюди на посаду начальника управління патрульної поліції, то запропонував і мені поїхати з ним на місце заступника командира батальйону. Він знав, що я не стоятиму на місці. Ну, а через два місяці було підвищення, і я очолила батальйон патрульної поліції Івано-Франківська.

• Як змінила тебе поліція?

Я нашу роботу пропускаю через себе. Кожну людину, кожного патрульного я розумію. Бо я теж працювала на вулиці, як вони. Я знаю, що вони відчувають. А особливо, якщо йдеться про дівчат, яких у нас є 30%. І коли командири-хлопці сварять їх, що вони, наприклад, яскраво фарбують очі. А вона приходить до мене і пояснює: «А як я можу не фарбуватись? Я ж тоді себе невпевнено почуваю…» Ну, а насправді як людина може якісно виконувати свою роботу, якщо вона не впевнена в собі? Тож фарбуватись можна, просто трішки менше… І все, працюємо далі.

 

• Що найбільше тішить у роботі?

Тішать наші досягнення. Тішить, що моє одне невеличке рішення може вплинути на результат великої роботи. В мене була така ситуація, коли патрульного з однієї роти довелося направити в іншу. Там до нього приставили іншого напарника. І побачили результат – за тиждень чотири подяки за допомогу. Для мене це показник. А це означає, що треба уважніше ставитись до людей, більше аналізувати. Не можна робити солдатський режим. От сказав – все! Іди працюй. Намагаюсь до кожного слова, до кожного наказу підходити дуже помірковано.

• Якби ти була головним поліцейським країни, що б ти змінила?

Про це важко говорити… Кожна зміна тягне за собою чимало змін і в інших галузях. До прикладу, одне рішення на займаній посаді займає у мене добу. Бо я розумію, що це впливатиме на інших. Так само і там. І я не можу засуджувати роботу, яку вже зроблено. Адже я не була присутня там. І не знаю, як все далося.

Хатія Деканоідзе та Олександр Фацевич роблять усе можливе. Принаймні мені хочеться у це вірити. В цілому мені б хотілося, щоб країна була більш європейською. Але для цього потрібно змінюватися нам.

• Сучасний поліцейський – який він?

Відвертий, чесний, щирий, який завжди говорить правду. І обов’язково в очі, а не за спиною. І не киває на іншого, який там щось не зробив. А завжди розраховує на власні сили і йде до мети. І не лише поліцейський таким має бути, а взагалі сучасна людина має бути такою.

• Давай уявимо: Ірина Казимирівна приходить додому, скидає форму і перетворюється…

За останніх півроку мені важко згадати, як це може бути… Але взагалі, коли в мене бувають такі моменти, тоді я вже жінка, дівчина. Тож мені хочеться подивитись фільм, побути з сім’єю. Зі своїм сином. Коли я вдома, мені зовсім не хочеться виходити, не хочеться спілкуватись. Я просто хочу родинного тепла і хочу так само свою енергію та тепло віддавати родині.

• Форма не дратує?

Зовсім ні. Я її люблю. Я її одягаю, і щось клацає в голові і все… Іра стає поліцейським. Я не можу оминути жодного правопорушення. Тут головне вчасно перемикатись. Бо іноді поза роботою іду з товаришами кави попити і вже дивлюсь, хто і як припаркувався. На що друзі мені: «Включилась Ірина Казимирівна» і роблять зауваження. Мовляв, Іро, ти без форми.

• Мрієш повернутися додому?

Дуже хочу додому. Утім, щоб не залишитись там жити. Адже я розумію, що з тими людьми, які там, я не зможу жити в комфорті. Тут я говорю з людьми однією мовою. Кожна людина розуміє мою позицію. Там, навіть якщо все повернеться до України, складно буде змінити самих людей. От якби можна було просто телепортувати свій будинок сюди, то це був би ідеальний варіант. Мені дуже подобається Івано-Франківськ і люди, які тут живуть. Вони легко мене прийняли. За півроку, що я тут, у мене вже є друзі. Вони дбають про мене. Думають, де винайняти житло, аби не переплачувати, як вивезти мене в гори, у яких я ще не була.

• «З Україною в серці» – що для тебе означає ця фраза?

Україна – це перше слово в моєму лексиконі завжди. Я не можу зрозуміти, як можна не любити свій дім, свою країну. Україна для мене – це все, що в мене є. Тут народилися мої батьки, мій син. Тому для мене Україна – це все те, що є в моєму житті. Це найсильніше слово за останні два роки, яке є в моїй голові. Яке підіймає мене кожного ранку, і я йду з ним на роботу заради спокою нашої країни, спокою наших людей.

Іванна ЯНЧУК