У світі ґаджетів та електронних мелодій — свої сенси, звички і правила. Слово «дзвонити» для більшості людей вже давно означає саме телефонний дзвінок. І лише зрідка вдається почути справжній дзвін, який переважно лине з церковних дзвіниць та інколи — з годинникових механізмів ратуш. Яскравий і чистий, він бодай на мить звертає на себе увагу і не залишає байдужим. Та це і не дивно, адже дзвони, ці дивовижні винаходи людського розуму, мають багатовікову та подекуди доволі незвичайну історію. Саме дзвонами вже століттями кличуть до храму, відраховують час, діляться радістю, сповіщають про смерть та б’ють на сполох. Для кожної події — своя мелодія та передзвін. Ці творіння з холодного металу народжують магічний звук, який здатен структурувати думки, заспокоїти вихор емоцій та навіть вилікувати недугу.
Професор Богдан Кіндратюк досліджує дзвонарство ще з кінця 90-х років минулого століття, і в цій галузі він — один із беззаперечних авторитетів. Написав чимало праць, захистив докторську дисертацію на цю тему та очолює унікальний в Україні Центр дослідження дзвонарства при Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника. А почалося все із вивчення музичного мистецтва Галицько-Волинського князівства, складовою якого була музика дзвонів і, звісно ж, світські й церковні дзвоніння. Каже, унікальність України полягає в тому, що ми запозичили богослужіння з Візантії, а дзвони взяли із Заходу.
Тим не менше, якщо зараз дзвони асоціюються переважно з церквою, то задовго до появи християнства вони мали і неабияке світське значення. «У Давньому Китаї створювали набори хроматично настроєних дзвонів, дзвоніння провадило ритуали й церемонії, акомпонувало співам, звучало під час веселощів і свят, а в Стародавньому Римі дзвіночки відігравали велику роль у війську, — розповідає Богдан Кіндратюк. — А ще дзвонами повідомляли про відкриття ринків і лазень, поливання вулиць і страту засуджених. У світській культурі це і нині дзвони годинників. Крім того, їх використовує морський флот». До речі, у судноплавстві дзвонам відведена особлива роль, причому не обходилося без забобонів. Чи захищали вони моряків від злих духів, достеменно невідомо, та от пошкодження дзвона у дорозі вважалося поганою прикметою, тож вся команда з острахом чекала біди.
Свою поважну історію мають і дзвони Прикарпаття. Щоб їх дослідити, Богдан Кіндратюк не лише працював з літературою, а й сідав на велосипед і об’їжджав тутешні храми. Відвідував і околиці. Так і назбирав описів різних дзвонів: «У катедрі є дзвін 1730-го року. Він, можливо, найстаріший у місті. Мабуть, залишився від єзуїтів. Крім того, зберігся дзвін із німецької кірхи. Він якось опинився у приміському селі. Були дзвони на вежі ратуші. Вони повідомляли про початок ярмарку або ж про пожежу. Хоча потім ратуша згоріла з тими дзвонами».
З наближенням війни на дзвони чатувала небезпека. У військових цілях не гребували ніяким металом, тож конфісковували навіть церковні речі. «Навчені гірким досвідом Першої світової війни, перед Другою люди вже просто ховали дзвони. Наприклад, село Середній Березів унікальне тим, що там зберігся, певно, найбільший дзвін Прикарпаття (заввишки 95 см, нижній діаметр — 120 см). Його примудрилися з другого ярусу опустити й закопати у дзвіниці. Інший дзвін-раритет, що висить нині поруч, закопали у 1942 році, а знайшли лише недавно, — розповідає Богдан Кіндратюк. — Подібна історія і на Майзлях. Коли відновлювали монастир, під сходами знайшли дзвін. Перед Другою світовою війною церковна влада застерігала, щоб всі сакральні речі, в тому числі і дзвони, ховати.
У тому дзвоні потім приварили кільце, до якого підвішують язик (серце), і він досі використовується. Люди ризикували своїм життям, все робили в таке лихоліття, щоб врятувати їх. Бо ж на них збирала гроші вся громада, вибирали, везли з Калуша чи з-під Відня. Цілі історії». У Калуші від початку XIX століття діяла унікальна ливарня братів Фельчинських, яка була відома у всьому краї.
Вони виготовляли на замовлення дзвони різних розмірів. А ще, каже Кіндратюк, тут навчилися зварювати тріщини. На той час це була справді передова технологія усунення пошкоджень. Бо не раз бувало, що в мороз чи від необачного удару дзвони тріскали. Дзвін — це музичний інструмент із групи ідіофонів, тож неодмінно треба вдарити, щоб визначити, який у нього тон. «У дзвоні, як правило, три добре чутні обертони: у момент удару, потім, коли трошки затихне, — інший звук, а далі — ще один.
Буває, що гарний дзвін має 5 добре чутних звуків. Така обертонова палітра, — розповідає пан Богдан. — Доведено, що дзвони мають лікувальні властивості. Одні звуки ми чуємо, а є ще інші, нечутні ультразвуки, що пригнічують збудників хвороб. Наприклад, віруси грипу просто розчиняються. Тому невипадково, коли ширилась чума, били у дзвони. Зрештою, кожен на Великдень після зими йшов оздоровити тіло і душу. Є навіть повір’я, що й бджоли краще медоносять у того, хто першим задзвонить у ці дні, чи гречка ліпше зародить. У різних окраїнах свої відомості».
По-різному дзвонять про важливі події. Колись дзвонами навіть розганяли грозу. Чи практикують таке зараз, Богдан Кіндратюк не знає, проте принаймні має брошуру Миколи Кофеля із Закарпаття, у якій обґрунтовано умови розганяння бурі й грози. А ще дзвонами дівчата привертали парубочі серця. Ренесанс дзвонарства.
У радянські часи, коли церква зазнавала переслідувань, у своєрідному вигнанні опинилися і дзвони. Та зі здобуттям незалежності в Україні спостерігається справжній розквіт дзвонарської культури. Відбудовуються церкви, дзвіниці, меценати вкладають кошти у відливання нових дзвонів. А ще організовуються масштабні події, як-от у Гошеві, на Ясній Горі, вже тричі відбувся міжнародний фестиваль карильйонного та дзвонарського мистецтва. Там у дзвіниці є справжній карильйон — інструмент, у якому спеціальна клавіатура сполучена зі дзвонами, і цей складний механізм дозволяє виконувати різноманітні музичні твори: класику, естрадні пісні і духовні мелодії.
Цьогоріч на фестиваль традиційно привезли і пересувний карильйон. Його автори — брати Сергій та Леонід Ботвінки. На кожному із півсотні дзвонів — імена їхніх рідних та близьких. Тримають інструмент у майстерні та періодично вивозять на гастролі. Кажуть, наприкінці 90-х, коли будували карильйон на Михайлівському Золотоверхому соборі, запалилися ідеєю створення цих інструментів. Побували в Бельгії, Голландії, де почули, як звучать справжні карильйонні дзвони. Сергій Ботвінко розповідає: «Карильйон не схожий на жоден інший інструмент, бо це небесна арфа. Дзвони більше беруть за душу. Вони мають цілющі властивості, ще в старовину їх використовували з лікувальною метою».
Щоб створити хороший дзвін, необхідно дотримуватися чітких пропорцій. «80% міді і 20% олова, — ділиться секретами фахівець. — Ні золота, ні срібла там не потрібно, бо вони тільки псують якість дзвону». Нині брати Ботвінки створюють ще й навчальні клавіатури, за допомогою яких можна практикуватися у грі на карильйоні, щоб якомога більше людей долучалися до цього унікального виду мистецтва. А ще дзвони ніби встановлюють невидимий зв’язок між минулим і теперішнім, між народними звичаями та міфами і науково доведеними фактами про унікальні властивості цих інструментів.
У міській метушні звуки дзвона нерідко губляться у вуличному галасі, шумі двигунів та просто у щоденних клопотах. Та справжня магія відчувається десь на околицях чи в селах, коли у тиші суботнього надвечір’я раптом лунає чарівний передзвін, що кличе на недільне богослужіння до храму. Головне, щоб він не мав тривожних ноток. Тоді можна спокійно насолодитися моментом та просто послухати живий звук, що лине, немов з-поза хмар.