Його важко не помітити у натовпі перехожих – сонячний, яскравий та натхненний. Одразу видно – музикант. І не абиякий, а відомий львівський контрабасист. Та говорити у затінку дерев міського скверу сідаємо не про джазову французьку весну, яку приїхав дарувати мешканцям та гостям Франківська. А те, як звучить життя під час війни. Ще у березні Сергій ФЕДОРЧУК разом із колегами по цеху заснував у Львові «Український мистецький фронт» і розпочав серію тоді ще вуличних концертів. Аби збирати гроші на підтримку окремого полку спеціального призначення «АЗОВ».
– Що ж таке «Мистецький фронт», як власне він «народився»?
– Він виник ситуативно. Насправді початок війни, цієї військової операції рашки, дав багатьом людям такий потужний поштовх. Було багато роботи, багато планів і коли це все в один прекрасний день поламалося, всі у цьому страху почали активно працювати. Величезна кількість музикантів, з якими я товаришую, чи співпрацюю, опинилися у Львові, і на оцій хвилі страху змішаного з патріотизмом робили фактично все, що могли – заповнювали мішки піском, будували блок пости, розгрібали гуманітарку на складах і вже почали краще за будь-кого розбиратися у тому, що таке європалєта та які ті машини бувають. І це ми, білоручки, як нас називав багато-хто, мовляв, не до такої роботи ми. А я ще паралельно разом із волонтерами координував евакуацію переселенців з львівського вокзалу. Щодня ми вивозили сотні людей із дітьми. І ось, в один момент, я помітив таку на той момент вже забуту штуку як вуличні музиканти. Приїжджі якісь, дуже низької якості. Тоді я і замислився – чому невідомо-хто може таке робити й гроші їм люди кидають, а ми – дипломовані музиканти, маємо лише мішки тягати. Ми ж теж можемо грати й збирати кошти захисникам. Я ініціював перший виступ – просто на площі перед вокзалом, коли туди приїхав черговий евакуаційний поїзд.
– Як люди це сприйняли?
– Народ виходив і для них це була просто паралельна реальність: ще по них прилітали ракети, а тут їх зустрічають із музикою. Діти підходили до нас, наші тарілки блискучі роздивлялися, мацали, люди налякані були, але здебільшого сприймали наш виступ позитивно. Та й музику ми домовилися грати не «гоп-ці-дрипці» якійсь, а глибоку і логічну. Так все і закрутилося. Ми зробили ще кілька вуличних концертів, а потім до на с доєдналася Ольга Черткова – власниця київської комунікаційної агенції Top Media Communication і ми вже почали серйозну роботу. Залучили багатьох музикантів, стрімили концертів із бомбосховища закордон, отримували донати з Америки, Канади, Польщі… І, Богу дякувати, якось до цього часу рухаємось. Ідея цього «Мистецького фронту» – воювати на культурному полі, популяризувати нашу музику, нашу культуру, витісняти цих… навіть не хочу казати кого.
– Власне уже почали витісняти, принаймні на законодавчому рівні. Як ставитесь до заборони російського творчого продукту, особливо на вулицях міст?
– Це було на часі давно. Ще із 2013-го року. У здорових людей. Я взагалі хотів би, щоб нарешті з’явилась якась професійна комісія, яка б давала дозволи на виступи вуличним музикантам. Не кажу, що це має бути як при «совку», але певні обмеження мають бути. І що вже точно – на співи російською усі притомні люди зараз мають реагувати негативно. Та й навіть у побуті – коли я у Львові виходжу з під’їзду і чую як гучно тут розмовляють мовою окупанта – вухо ріже. Чуваки, та майте повагу до міста в яке ви приїхали і до людей які тут живуть. Тому якось у розмові з…
Читайте продовження інтерв’ю в оновленому журналі LIKE!
