Радимо прочитати цікаву новинку від історикині Наталії Довгопол!
Авторка книжки Наталія Довгопол, українська письменниця, авторка дев’яти книжок для підлітків і дорослих, що багато років займалася історичними танцями, писала дисертацію про українські землі XVII століття. Написала в цей раз історичну та фантастичну, пригодницьку книжку.
Нова книга авторки “Знайти країну амазонок” – пригодницько-історичний роман, дія якого відбувається на Галичині 16-18 століття. В основі роману лежить справжня легенда про амазонок, яка існувала серед шляхти в Україні. Звісно, сюжет роману вигаданий, але всі історичні факти та описи локацій правдиві.
Публікуємо уривок з книги для вас!
Волоцюга
Не встигли вони зібратися, як Волоцюга приклав палець до вуст.
— Чуєте?
Вони не чули. Насторожені очі Матея шарпали ранковий ліс, Катря розгублено підтягувала задовгі для неї полотняні штани. Принаймні ногавиці прикривали її вишукані чобітки з посрібленими клямрами.
— Мерщій у сідло, ваша світлосте! — Волоцюга кинувся був до дівчини, але тут-таки завмер у нерішучості. — Князівна дозволить допомогти?
— Князівна дозволить.
Матей відіпхнув Волоцюгу. Закотив очі й сам допоміг Катрі осідлати Буланого. Дівчина сіпалася, непевно тримаючись на коні. Відчувши недосвідчену вершницю, Буланий поривався навтіки.
Матей стримав коня за віжки.
— Звиняй, жіночого сідла не маю. І дормеза тобі підігнати забув, — сказав він, шкірячись. — Ваша світлість.
Волоцюга затупцяв на місці. Він стримувався, щоб не вибухнути, але щодалі це йому вдавалося важче. Скосився на Матея, стиснув зуби, промовчав. Одним махом він спіймав непосидющу Жульку й сунув її в Катрину торбу з книжками. Та налякано витягнула шию і завмерла, мов відчувала більшу небезпеку, від якої її рятують. Далі рваними рухами Волоцюга торкнувся шкіряної перев’язі через плече, похапцем перевіряючи, чи на місці його ножі. Роззирнувся, заправив темне пасмо під хустку, що по-розбійницьки обвивала його голову, ступив у бік лісу.
— А ти куди? — гукнув Матей, підозріло зиркаючи на довганя.
— Допоможи княжні втриматися в сідлі, — через плече кинув Волоцюга. — Як виїдете на стежку, женіть щодуху, не обертаючись.
— І без сопливих слизько. — Шляхтич скочив на Бу- ланого, умощуючись позаду Катрі.
— А ти? — тепер уже озвалася князівна. Погляд з-під опущених вій несміло торкався хлопця в темному.
Та Волоцюга не відповів — зник між кущів.
У грудях гучно гупало, перекриваючи щебет лісового птаства. Не від тої небезпеки, на яку він себе наражав, — хлопець звичний був до небезпек. Одним шрамом більше, одним менше — хто вже там рахуватиме? Серце вистрибувало, язик прилип до піднебіння, а долоні змокли від поту — хіба не через те, що вона до нього заговорила? Вона його впізнала. Майже впізнала.
Чутка, що княжа дочка втекла, поширилася ще в обід. Почув її від п’яного жовніра, що буцімто на власні очі бачив, як князівна в червоному платті сама, без няньок чи охорони, виходила за міський мур. Княжну не займали, тільки пішли з поклоном до батечка.
— І шо батько? Відрядив пошуковий загін? — запитав тоді Волоцюга.
Чоловік розсміявся, перехиляючи чергову чарку.
— Не знаю, кого він там відрядив, ну а нам дав мідяка й наказав про це не патякати!
Тоді Волоцюга взяв слід. Він вийшов за міську браму та за підказками жебраків повернув на леваду. Далі його вела прим’ята трава понад річкою, обірвані су- ниці край лісової стежки, збиті павутинки й такий невловний для інших запах. Так пахла вона.
Із лісовими людьми Волоцюга зустрічався й раніше. Трохи жив поміж них, коли ще був малим і зеленим, пізніше часто натикався на бороданів у хащах, як ходив по хмиз чи на полювання. Якось розбійники навіть наймали його роздобути новин у місті чи зробити за них кілька брудних справ. Але коли справа дійшла до Катрі, хлопець не вагався. У нього в цьому світі не було своїх та чужих. Були лише чужі та Катря.
Волоцюга прислухався. Ранок дедалі голосніше заливався пташиним співом, за яким важко було щонебудь іще розібрати. Скошені золоті промені прорізали листя, сліпили натомлені очі, що не спали всю ніч, чатуючи. Але за роки безпритульного життя юнак навчився бачити й чути по-іншому. Лезо, що його на совість викував знайомий коваль, полетіло в груди одному лісовику. На іншого, що стояв зовсім близько, ховаючись за малинником, Волоцюга наскочив з усього розгону й заходився по-вуличному, як умів, гамселити. Худющий, довготелесий, де й мав він ту силу в руках? Сам не знав. Лише відчував, як гнів повиває очі, і вже не розумів, коли треба спинитися.
