Вона — одна з тих, для кого вже давно немає звичного для нас календарного виміру. Бо коли тобі щодня доводиться буквально боротися зі смертю за життя понівечених війною українських захисників, якось не особливо звертаєш увагу на неділі чи свята. Окремі історії, такі болючі й різкі, потім з’являються на її сторінці в Інстаграмі. Як нагадування про те, якою ціною нам дається свобода. А ще — трохи харківського сонця, яке вдається вихопити з-поміж усього хаосу шпитальної рутини крізь вікна операційної. Про те, чому знайомство з прифронтовим та незламним містом стало для неї точкою неповернення, як приборкала власні страхи та що дає їй надію, розповідає франківська медикиня Катерина МАСЛЯК.
Катю, як почалася Ваша «війна»? Коли медикиня з Франківська стала медикинею у харківському шпиталі?
Моя «війна» розпочалась ще у 2014-му. Але тоді я була геть мала і «споглядала» її через призму тата. Батько у 2015-му поїхав у Попасну, а я полетіла в Канаду на навчання. За 8 000 км отримувати фотографії з фронту для мене було щемким настільки, що я кожні шість місяців поверталась додому. Тоді, по завершенні освіти в Канаді, прийняла рішення: вертаюсь в Україну. Бо не могла довго бути далеко. На момент повномасштабного вторгнення я все ще жила у Франківську і моя перша реакція була: допомагати тим, хто залучений. На це мала змогу й кредит довіри людей після п’яти років волонтерства в хоспісі. Малі донейти переросли у великі збори, якими вдавалося закривати надзвичайно багато потреб. Але згодом цього стало замало. Тож пішла вчити тактичну медицину, оскільки цієї бази, хоч я й лікар, у мене не було. Всеукраїнська рада реанімації навчила більшості, а ще вчасно забрала мене собі — запросили викладати військовим з ними. Далі я перебралась до Львова, де частину свого часу проводила в лікарні, решту — викладаючи на полігоні. Але потім знову прийшло знайоме відчуття: роблю замало. А ще — перебувати в умовній безпеці вже не влаштовувало. До того ж з’явилась потреба допомогти друзям в травні на евакуації постраждалих з Харківської області. Нашою кінцевою точкою був шпиталь. Ось так я й зрозуміла, що хочу не просто привозити туди постраждалих, а бути там. Бо бачила обсяг роботи й наскільки потрібні руки та голови, готові допомагати. Те знайомство з Харковом стало вирішальним і невідворотним для мене.
