Як громадська організація переросла в потужний волонтерський штаб, пропозицію одружитися під гуркіт ворожих літаків та для чого військовий вишкіл, розповідає історикиня та волонтерка Марина Мірзаєва.
Сьогодні дівчата-валькірії стали надійним тилом для наших захисників – чому змінили вектор ГО?
Насправді досвід і вміння щось організовувати у “Валькірій” є давно. Ми існуємо з 2016 року: організували історично-музичний фестиваль “Під Покровом Тризуба”, розробляли різноманітні культурні проєкти, пов’язані з історією, мотомандрами, долучалися до відновлення національної пам’яті… Й очевидно, що такий активний бекграунд відіграв свою роль у перетворенні громадської організації “Валькірія” на більш волонтерську. 25 лютого ми вперше опублікували допис на фейсбуці, що “збираємо й надсилаємо”. Почали забезпечувати наших захисників, зокрема на передовій, амуніцією, ліками й іншими необхідними речами. Наразі зосередилися більше на дронах, оптиці, техніці, формі.
Чому взагалі взялась волонтерити? Що мотивувало?
Я взагалі думала, що піду воювати. Чекала цієї війни – готувалася до неї морально. Зібрала багато старовинних речей, які мені важливо було зберегти, вони всі були запаковані, я записалася на вишкіл госпітальєрів, який мав відбутися в березні. Ну і звісно, як дослідниці української військової історії, мені здавалося, що тільки сунеться окупант – я візьму зброю, буду якась наче партизанка… А потім усвідомила, що війна – це складно, це треба мати велику силу, треба мати досвід. Оскільки я фаната свого міста, обожнюю Боярку і вважаю, що це центр Всесвіту, для мене очевидно виїзд звідти був внутрішнім програшем. Однак я запитала себе, чим допоможу місту більше – сидячи тут, у підвалі, стоячи з автоматом, з якого стріляти не можу, чи краще виїду до Львова і знайду пацанам бронік. Тобто зроблю те, що я добре вмію робити. Це була моя перша мотивація.
А друга?
Друга, я часто про це кажу й дуже в це вірю, що якщо робиш добро, то добро тобі повертається. На початку повномасштабної війни мій батько залишився в боярській ТРО, а мій наречений разом із батальйоном “Госпітальєри” їхав рятувати життя. І я вірила, що хоч вони далеко, не є в безпеці, що попри те, що я не можу допомогти їм фізично сама, якщо буду допомагати іншим, то в разі якоїсь великої потреби на шляху моїх рідних, на шляху моїх друзів з’явиться умовна Марина, яка так само подасть їм руку, допоможе і виведе з біди.
Нареченою ти стала вже, власне, під ворожими обстрілами…
Так, ми з Мишком (ред.- Мишко Адамчак) разом вже 10 років. Майже 10, бо різні були періоди…Він же з Франківська, а я з Боярки. Але коли літаки почали літати над нашим будинком, коли Васильків почав вибухати, було відчуття якоїсь можливості втратити одне одного, що наша домівка, де нам так добре було, може зникнути…Я в той момент намагалася всіх зібрати, вивезти. Мишко переливав соляру в машину, ми думали, як будемо їхати й раптом Мишко просить підійти…
Продовження інтерв’ю читайте в журналі Like!
